Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

Ставлю кухонний таймер на тридцять хвилин. За півгодини буде третя, і тоді я занурюся в деталі нового клієнта, груба тека лежить на столі в очікуванні, я маю виробити стратегію. А зараз я трохи подрукую. Одна жінка розповіла мені історію про те, як жила з чоловіком того року, коли писала свою першу книгу, як щовечора об одинадцятій він вмикав телевізор і казав: «Коли ти вже припиниш стукати по клавішах?» Вона примудрилася розпізнавати переламний момент, коли мала зупинитися, — десь між другою та третьою ночі: о цій порі він починав жбурляти в неї стільці, книги, пляшки.

Друкувати. Викладати думки на папері, натискати на розхитані чорні клавіші. Більш-менш правдивий машинний запис процесу: те, що відбувається за його бажанням. Сонна невільниця, що сидить на світанку біля ніг свого хазяїна й розповідає заспокійливим голосом, немов заколисує, про те, що відбувалося з нею вночі, поки небо пронизують перші промені світла й перед тим як вони йдуть спати, втомлено розкинувши кінцівки.

Швидко друкувати — 55 символів на хвилину? Не дуже й швидко. Чи можу я стати його секретаркою, звільнитися з цієї милої, безглуздої роботи й бути з ним протягом усієї доби? Беверлі, люб’язний голос, що завжди відповідає в слухавці: «…мабуть, вийшов на обід, бо мені нічого… повідомлення?» «З Квінсу, — пояснює він, — їм платять більше на Мангеттені. А як інакше їх можна витягти з того Квінсу?» Мій мозок неясно, однак фіксує ці слова, але, звісно, я нічого не кажу, адже мій живіт солодко ниє від вульгарного, лінивого тону, яким він продовжує: «Тобі доводиться платити тим дівчатам більше, звичайно, а як іще…». Мій живіт та стегна відповідають: «Дівчата з Квінсу, що не мають обличчя, чи звідки завгодно, такі як я, я одна з них». Але МЕНЕ він кохає, МЕНІ дозволяє занурити обличчя собі під пахву, МЕНІ, зіщулюючись, прикурює сигарету, вставляє її між губами, мій рот відкритий і чатує на те, що наступне туди покладуть. Язик, краплі вина, член, великий палець, один кубик гіркого чорного шоколаду, два пальці, чотири, половинка тушкованого гриба, язик, знову член. Для МЕНЕ він кладе сигарету «Кемел» між відкритих губ, Я прикурюю її в темряві, наші вологі стегна зливаються в одне, коли він каже тихим, лінивим голосом: «А як іще ти витягнеш цих Беверлі з їхнього Квінсу?»

Ще п’ятнадцять хвилин, перш ніж я маю взятися до роботи. Він так упевнено спланував це, ніби знав, що мені треба робити, хоча він не знав, принаймні достеменно. «Якщо не почнеш свої справи…» Солодка, повільна судома зводить мені живіт, і я здаюся, стегна стають немов із густого теплого сиропу. Учора, коли ми закінчували вечеряти за цим столом, із сусіднього вікна дитина заспівала нісенітницю: голосно, фальшуючи ноти, проте радісно. Я кричу: «Хто там такий галасливий та балуваний?!» Він сміється. Йому подобається, коли я підвищую голос, він сам робить так дуже рідко. Дитина, що співає, не почула мене. «ЩОСЬ ЧУЖЕ, НЕВІДОМЕ, НЕ ПІДХОДИТЬ ДО ЦІЄЇ ЕПОХИ». Ця епоха — сімдесяті роки, середина літа. Не підходжу до неї я.

До того моменту, коли повна передбачуваність мого оргазму стала звичною для мого мозку, вона, звісно, уже довго була знайома моєму тілу. Сумнівів бути не могло: цей чоловік мав наді мною владу. Немов майстерно вироблена механічна іграшка, я кінчала будь-якої миті, коли він мене вмикав. Настрій кохатися й настрій не кохатися — ці почуття тепер пригадувалися мені так туманно, ніби я лише колись читала про них у книжках. Це було не через мою ненаситність, а через невідворотність реакції. Він робив те, що робив, і я завжди неминуче зрештою кінчала. Різнилися тільки прелюдії.

Я похапцем виходжу з туалету, де нашвидку зачесала волосся, помила руки й нанесла блиск на губи. Швидко оминаю кут і, рушаючи коридором до свого кабінету, чую, як моя колега відповідає на телефонний дзвінок. Зараз чверть на сьому, дві хвилини тому скінчилася нарада, що розпочалася о четвертій годині. Тієї самої миті, коли я підходжу до свого столу, уже готова взяти свій портфель та їхати додому, дзвонить телефон. «Це тебе, моя мила», — чую я веселий голос колеги, з яким у нас склалися теплі дружні стосунки після випадкового зв’язку, коли ми почали працювати в цій компанії сім років тому. Далі я чую клацання, і телефон перемикається на зовнішню лінію. «Збирайся, час уже виходити звідти, “Челсі”, номер…» «Я навіть не знаю, де це», — кажу я. «Що з тобою? Ти щойно вийшла з поїзда на Пенн-стейшн [21] Пенсильванський вокзал (англ. Pennsylvania Station ), у побуті Пенн-стейшн — залізничний вокзал у Нью-Йорку, один із найзавантаженіших у світі. ?» «Я живу в цьому місті стільки, скільки й ти», — відповідаю я. «Я знаю, люба. Проблема в тому, що ти досі не можеш дати собі в ньому ради». «Я орієнтуюся в місті, — заперечую я. — Мені просто не потрібно знати, де стоїть кожен маленький замшілий готель…» Я нахилилася через стіл, волосся спадає мені на обличчя, закриваючи простір обабіч, немов шори в коня. Я тримаю слухавку в лівій руці, тоді як права стискає олівець та повільно й акуратно обводить хрестиками слова «ГОТЕЛЬ “ЧЕЛСІ”», нашвидку записані на картонній обкладинці блокнота; овальний вінок із крихітних, ідентичних «х» завершений, тепер я старанно виписую й наводжу лінії в літері «Г», угору й униз, вправо й вліво, угору, знову вниз; на моєму обличчі застигла усмішка, а в слухавці уривками чутно його голос: «… ніколи не чув… зупинявся там?.. кожен мешканець Нью-Йорка… орієнтир. За півгодини».