Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

Водій таксі ніколи не чув про готель «Челсі». Він знаходить його за допомогою купи обірваних сторінок, які більше не з’єднані палітуркою, де-не-де забруднені плямами жиру, причому забруднені цілком, тож я вражена швидкістю, з якою він узагалі там щось знайшов. Готель розташований неподалік.

Маленький хол захаращений меблями, що не пасують одна до одної, на стінах висять притрушені порохом картини, яким на вигляд не менш як два десятки років. Єдиним постояльцем, окрім мене, та чоловіка за барною стійкою на дальньому кінці кімнати є жінка, яка сидить на чорній лаві з вельветовими подушками, що стоїть під прямим кутом до каміна. Її обличчя, щільно вкрите зморшками, нагадує маску на голові — такій маленькій, що здається зіщуленою. Високі підбори її туфель усіяні зеленими блискітками. Закочені шкарпетки з візерунком відкривають білі гомілки, елегантні й стрункі, немов у юної танцівниці; щось на кшталт медальйона військового собаки висить на шнурку для черевиків на футболці «Нікс», заправленій у сіру твідову спідницю. Вона читає комікс про Спайдермена; товста бібліотечна енциклопедія «Птахи Південної Америки» лежить у неї на колінах. Я із сумом змушую себе не дивитися.

Ліфт маленький, вестибюль, у який я виходжу з нього, похмурий і прохолодний. Я обережно схиляюся над ошатними кованими поручнями. Баляси піді мною ряд за рядом занурюються нижче, мов бездонною хвилею в тьмяному світлі. Я різко відхиляюся назад, роздратована собою. «Звісно, униз йти далеко, — кажу я собі, — це дванадцятий поверх…» І хоча я намагаюся ступати легко, усе одно не можу змусити свої підбори не гупати на кам’яній підлозі. Знайшовши потрібний номер, я роблю глибокий вдих і відчуваю радість, коли двері зачиняються, лишаючи тишу й моторошні сходи зовні.

Цього разу на ліжку немає жодних пакунків, жодної записки. Шість гачків із дешевої крамниці побутових дрібниць, — такого ж розміру, як я купую, щоб повісити свої сувеніри, — мов ті мухи, сидять на стінах, котрі давно просять пофарбувати їх. Білі квадрати під гачками роблять довколишній простір на стінах ще сірішим і надають номеру атмосферу місця, з якого колись евакуювали мешканців, місця, де хтось жив, нашвидку полишив його, не маючи часу на збирання речей, зриваючи зі стін сімейні фотографії в дешевих рамках. Мертвий тарган лежить біля крана холодної води на краю раковини, ще один, трохи менший, — біля зливного отвору у ванні.

Я сідаю на помаранчевий килим із шенілу, що вкриває вузьке ліжко, і матрац на ньому різко прогинається. Я ставлю свій портфель біля ноги й не знімаю ручку сумочки з правої руки, натомість притискаю її ближче до тіла, під лікоть, і тримаюся за цю ручку, лівою рукою по діагоналі прикривши груди.

Нарешті лунає телефонний дзвінок. «Знімай свій одяг, — каже він. — У горішній шухляді лежить хустка, зав’яжи нею очі». Великий квадрат — тонка біла бавовна з вузькою облямівкою дрібних рожевих квітів; подарунок на день народження від двох моїх друзів три роки тому — лежить, акуратно складений, у лівому передньому кутку шухляди. Я знімаю свою синю футболку та лляні штани, відчуваючи дискомфорт від процесу перевдягання власноруч.

Двері відчиняються. Він зачиняє їх за собою та притуляється до них, склавши руки. Я відчуваю, як моя усмішка завмирає на обличчі, тане й стрімко зникає. Він робить три кроки до ліжка, різко зриває з мене ковдру та простирадло й дає мені такого ляпаса, що я падаю, розкинувши руки. Я вмить втрачаю розуміння того, що відбувається. «Не плач зараз, — каже він ласкавим, заспокійливим голосом. — Скоро для цього буде багато приводів. Це було доволі просте для тебе завдання».

«Ця кімната огидна, — кажу я. — Я не можу бути тут на самоті, не маючи можливості дивитися». «Ти багато чого не можеш, — каже він. — Маю великі сумніви, що ти здатна зробити бодай що-небудь, коли я стою за дверима». «Я не знала, що ти був…» «Просто зроби це, — каже він. — Я втомився від балачок».

Я складаю хустку й незграбно зав’язую її на потилиці. Він просовує палець між хусткою та моєю бровою, ще два пальці; розв’язує хустку, зав’язує її наново власноруч. Я більше не можу бачити тонесеньку смужку світла з її нижнього краю. Лунає шелест целофану, тихо рветься папір, клацає запальничка, мені до рота кладуть цигарку. Він згинає пальці моєї лівої руки так, аби вони могли тримати маленьку попільничку — на дотик вона скляна. Викуривши дві цигарки, я прочищаю горло, відкриваю рот — аж тут чутно грюкіт у двері. Я чую його кроки по дерев’яній підлозі, звук замка, тихі голоси. Другий такий же глибокий, як і його, але інший за звучанням — жіночий? «Вчасно…» — каже він. Далі я чую якесь нерозбірливе бурмотіння, а відтак «Гаразд, тоді…» та «…Починай зараз».