Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

Упродовж наступних десяти хвилин мене знову вдягають — жінка, тепер я в цьому впевнена: її великі груди труться об мене, я відчуваю їхні тепло й м’якість. У повітрі витає стійкий аромат парфумів, що його я не можу визначити: не докучливий, хоча й солодкий; не задушливий, хоча й із мускусом, який ні з чим не сплутати, і також трохи вербени. У неї довгі нігті, вона нижча за мене, вона нещодавно випила трохи віскі й прополоскала рот «Лаворісом». У неї жорстке волосся, ціла грива; її волосся, як і її груди, постійно торкається моєї шкіри.

Я роблю спробу уявити одяг, який вона вдягає на мене. Трусики маленькі, зроблені з гладенької тканини, їхній край проходить просто над лінією мого лобкового волосся, і трохи свербить. Вона взуває мене в чоботи, що застібаються на блискавку. Нахил, з яким вони підтримують мої стопи, означає одне: у них високі підбори та велика платформа. Вона вдягає мені спідницю через голову, застібає її ззаду. Я торкаюся тканини, беручи її великим та вказівним пальцями: вона прохолодна й слизька, мов пластикове покриття дощовика, — вініл: на мені вінілова спідниця, що закінчується — мої руки висять обабіч — на рівні кінчиків моїх пальців. Наступним іде бюстгальтер. «Нахилися вперед, солоденька, — каже голос курця змовницьким, дівочим тоном. — Зробімо так, аби було найкращим чином». Я нахиляюся, тоді як вона бере мої груди, кожну долонею однієї руки, стискаючи їх до центра, штовхаючи поролонові подушечки вниз і до пахв. Коли вона допомагає мені вирівняти спину, я проводжу пальцями по тому, що виступає з жорсткого мережива: мої груди торкаються одна одної, зазвичай так буває лише в руках чоловіка. Від думки про груди, котрі так екстравагантно лежать у бюстгальтері, я починаю хіхікати. «Чому тобі весело?» — запитує він. «Дивися, — кажу я. — Постав себе на моє місце. Ти в готелі із зав’язаними очима, і хтось незнайомий тобі вдягає на тебе бюстгальтер із пуш-апом, за який у віці від дванадцяти до вісімнадцяти ти ладна була б віддати пару зубів, дарма що мама ніколи б не дозволила тобі його вдягти. Уяви собі це, а тоді скажи мені, якщо тобі не буде смішно». Він каже: «Я розумію тебе».

Тим часом на мене через голову вдягають якусь майку. У неї немає бретельок, вона закінчується на два дюйми вище від моєї талії, а починається там, де мої груди ховає жорстке мереживо. «Вінілова спідниця, — думаю я, — топ, із якого я вивалююся й стирчу, чоботи на платформі — я вдягнена в костюм повії».

У мене немає часу на переосмислення цієї щойно розгаданої загадки. З моїх очей прибирають хустку. Просто перед моїм обличчям у приглушеному північному сяйві мерехтить величезна біла перука в стилі Доллі Партон над густо підведеними очима, блискучими темно-коричневими губами. Я бачу чорний, прозорий топ, низько опущений над великими грудьми в чорному мереживному бюстгальтері; пурпурну вінілову спідницю, що ледве сягає середини стегна, лаковані чоботи — двійники моїх: ми двоє в майже однакових костюмах, мов конкурсантки у ще не оголошеному таємничому змаганні. Я дивлюся мовчки.

Жоден із них не ворушиться. Лише коли я сідаю на скрипливе ліжко, кінець кінцем починаючи формулювати запитання, він каже: «Роби решту».

Решта, що займає приблизно півгодини, це перука, як у неї, та рясне застосування косметики. Флакончики, пензлі та туби одне за одним виринають із золотої косметички, прихованої в надрах дуже великої сумки. Хоча вона намагається терпляче й завзято, їй не вдається приклеїти накладні вії до моїх повік. Я не звикла до процедури, тому не можу втриматися від того, аби не кліпати очима, мов божевільна. Натомість вона покриває мої вії тоннами туші, дає одному шарові просохнути, — у цей час накладає зелені тіні для повік, — а за ним накладає ще один шар, і ще один. Вона обводить мої губи твердим коротким олівцем, натискаючи, аби домогтися яскравого кольору; заповнює так ретельно окреслений простір своєю темно-коричневою губною помадою, а тоді покриває все це тонким шаром вазеліну. Ще трохи ляскань та рухів гребінця для щурячих хвостиків, і вона каже, задоволена собою: «Ну от, тепер час подивитися на себе, солоденька. Дзеркало он там». Я дивлюся на нього. Він сидить у єдиному кріслі, одна гомілка лежить на коліні, руки в кишенях. Він мовчить. Я повільно йду до дверей ванної та її дзеркала; вузька діагональна тріщина виходить із його лівого верхнього кута й утворює правильний трикутник.

Картина, яку я бачу в дзеркалі, проста — від неї відводять погляд, перебуваючи в компанії чоловіка, або кидають швидкий погляд зверху вниз, підозріло, якщо думають, що їх ніхто не бачить: проститутка з Восьмої авеню; не чарівна нічна леді з паризького кафе, немов з «Irma la Douce», а незграбна, жахливо нафарбована вулична нью-йоркська шльондра із сімдесятих у своїй перуці та лахмітті, що лишилося з шістдесятих, так само готова обслужити всіх до останнього клієнта, як і обчистити їхні гаманці; жінка, котра затуляє своє обличчя великим пакетом у репортажі про чергову облаву, що його транслюють у випуску новин о шостій вечора.