Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Жінка, яка відчинила двері, відразу зрозуміла, кого я шукаю.

— Він тут. Провести?

Я скам’яніла. Подивилася на зачинені двері, дивним чином подібні до дверей Віллового флігеля, біля яких я стояла кілька місяців тому, і перевела дух. Кивнула. Перш ніж побачити його, я побачила ліжко. Зі своїми бильцями з червоного дерева, витіювато стьобаною ковдрою в квіточки та недоречними подушками воно домінувало в кімнаті. Містер Трейнор сидів по один бік ліжка, а місіс Трейнор — по другий. У неї був дуже блідий вигляд. Та тільки-но вона мене побачила, підвелася.

— Луїзо…

Джорджину посадовили на дерев’яний стілець у кутку. Вона зігнулася, а руки склала, наче в молитві. Щойно я ввійшла, вона зиркнула на мене очима, аж почервонілими від горя. На мить мені навіть стало її шкода.

Що б я робила, якби Катрина наполягла на своєму й вчинила так само?

Кімната сама по собі була світлою та просторою, наче в елітному заміському будиночку. Долівка була вкрита кахлем та дорогими килимами, а в дальньому кутку кімнати, вікном у маленький сад, стояв диван.

Я не знала, що сказати. Вони троє мали такий дурнуватий буденний вигляд, наче зібралися тут, щоб вирішити, куди поїхати відпочити.

Я обернулася до ліжка.

— Ну, — сказала, тримаючи на плечі сумку, — бачу, обслуга номерів не дуже тут порається.

Очі Вілла прикипіли до моїх, і, незважаючи на все, на всі мої страхи, на те, що я двічі блювала, що почувалася так, ніби рік не спала, я відчувала радість, що прийшла. Не радість, ні — якусь полегкість. Неначе відрізала та викинула якусь болючу частину свого тіла.

І він усміхнувся. Вона була чарівна, його усмішка, повільна, сповнена вдячності.

Дивно, але я всміхнулася йому на відповідь.

— Гарна кімната, — завважила я, і відразу ж зрозуміла, яку дурницю бовкнула. Я побачила, що Джорджина Трейнор заплющила очі після моїх слів, тому мені стало соромно, і я зашарілася.

Вілл звернувся до своєї матері:

— Хочу поговорити з Лу. Можна?

Вона спробувала всміхнутися. У її погляді переплівся мільйон різних почуттів — полегшення, вдячність, ледве помітна образа на те, що на ці декілька хвилин вона непотрібна, можливо, навіть слабка надія на те, що моя поява щось означає, що долю ще можна повернути в потрібне річище.

— Авжеж.

Вона пройшла повз мене в коридор. Коли я відступилася трішки, щоб дати їй дорогу, вона легенько взяла мене за плече, дуже легенько. Наші погляди зустрілися, у неї проступили сльози, на якусь мить вона навіть перестала бути собою. А потім вийшла.

— Ходімо, Джорджино, — звернулася до доньки, завваживши, що та навіть не зрушила з місця.

Джорджина повільно підвелася та мовчки вийшла, усім своїм виглядом показуючи небажання це робити.

І ми залишилися вдвох.

Вілл був у напівлежачому положенні, він міг спостерігати за краєвидом через вікно ліворуч, де тоненькою цівкою з фонтана весело протікав струмочок чистої води під поміст. На стіні в поганій рамі висіла репродукція горгоній. Пам’ятаю, що в голові мені крутилася думка, що не хотілося б у свої останні години споглядати таке жалюгідне видовище.

— Отож…

— Ти ж не збираєшся…

— Я не збираюся вплинути на твоє рішення.

— Якщо ти тут, це означає, що ти приймаєш мій вибір. Це єдине, що я все ще можу контролювати після аварії.

— Знаю.

Так воно й було. Він знав це, і я знала. Більше я нічого не могла вдіяти. Чи ви хоч уявляєте собі, як це важко — нічого не говорити? Коли кожен твій атом напружується в бажанні зробити протилежне. Я намагалася нічого не говорити цілу дорогу від аеропорту, і це мене вбивало. Я кивнула. Коли нарешті почала говорити, мій голос звучав тихо й надламлено. Випливала лише єдина фраза, яку я могла з безпечністю озвучити:

— Я за тобою скучила.

Після неї він трішки розслабився.

— Підійди.

Коли я стала в нерішучості, він повторив:

— Ну ж бо, будь ласка, осюди, на ліжко, сядь біля мене.

І тоді я усвідомила, що на його лиці проступило справжнє полегшення. Він був радий мене бачити, він про таке ніколи не говорив, але він справді зрадів. І я заприсяглася собі, що зроблю те, про що він мене прохав. Цього він хотів.

Я лягла на ліжко поруч із ним і обійняла його. Поклала свою голову на його груди, всім своїм тілом відчуваючи його легкий подих. Я відчувала, як Віллові пальці легенько потискують мою спину, відчувала його теплий подих у своєму волоссі. Я заплющила очі, вдихаючи його аромат, той самий дорогий запах кедрів. Цей запах відчувався, незважаючи навіть на лікарняну свіжість палати з легким запахом дезінфікувальних засобів.