Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я більше не оберталася. Усю дорогу до стійки «Свісс Ейр» я бігла чимдуж, і мені довелося аж тричі повторити своє ім’я, поки не промовила його чітко та зрозуміло, аж тоді мені дали квитки.

Незадовго до опівночі я прибула до Цюриха. А що було вже досить пізно, то місіс Трейнор, як і обіцяла, замовила мені номер у готелі летовища. Машина по мене приїде зранку о дев’ятій. Спочатку я думала, що не засну, але заснула — мене окутав дивний, важкий, неспокійний сон, напрочуд довгий. Прокинулась аж о сьомій годині, не відразу зрозумівши, де я.

Сонно роздивлялася незнайому кімнату, важкі бордові штори, які зовсім не пропускали світла, великий плазмовий телевізор, свою валізу, яку навіть не розпакувала вночі. Подивилася на годинник — було трохи по сьомій за швейцарським часом. І коли до мене нарешті дійшло, де я була й навіщо, мені скрутило живіт од страху.

Я вилізла з ліжка якраз вчасно, щоб добігти до ванної кімнати та виблювати. Опустилася на кахель, волосся прилипло до лоба, щока притиснулась до холодної порцеляни. У вухах — мамин голос, її заперечення, й потроху глухий острах почав обіймати мене. Я була не готова. Боялася, що знову не вийде. Не хотіла дивитися, як Вілл помиратиме. Стогнучи, я знову підвелася й виблювала.

Їсти не могла. Подужала лишень запхати в себе чашку чорної кави. Помилася, одягнулася, таким чином протягнула до восьмої години. Роздумувала над своєю світло-зеленою сукнею — чи підходила вона для того місця, куди я збиралася піти? Чи всі будуть у чорному? А мо’, вдягнути щось яскравіше та живіше, наприклад, червону сукню, яку Вілл так любив? Чому місіс Трейнор покликала мене сюди? Перевірила свій мобільник, роздумуючи, чи не подзвонити Катрині. Там зараз сьома ранку. Але вона, найпевніше, якраз збирає Томаса. А лише один спогад про маму — це вже занадто. Легенько підмалювалася та сіла біля вікна. А хвилини так повільно повзли! Ще ніколи за все життя мені не було так самотньо. Коли нестерпно стало сидіти в цій маленькій кімнатці, я закинула решту своїх речей у валізу та вийшла. Куплю газету та сяду в холі. Нічого не могло бути гіршого, аніж сидіти в задушливій темноті гардин у кімнаті, німій навіть при увімкнутому телевізорі з каналом новин по сателітці. Проходячи поруч зі столом адміністратора, я помітила комп’ютер, який непомітно стояв собі в кутку. На ньому був напис: «Для гостей. Попрохайте в адміністратора».

— Можна ним скористатися? — запитала в адміністратора.

Вона кивнула, і я купила в неї жетончик на одну годину. Я чудово розуміла, з ким хотіла побалакати, я відчувала всім своїм єством, що він був один з небагатьох, хто міг бути в чаті о цій порі. Я зайшла в чат і написала повідомлення:

Ричі, ти тут?

Здорова, Бджілко! Ти сьогодні рано.

Після секундного вагання я набрала такий текст:

Це, напевно, буде найдивніший день мого життя. Я в Швейцарії.

Він знав, що це означає. Усі знали, що це означає. Клініка була предметом гарячих дебатів. Я написала:

Дуже боюся.

То чому ти тут?

Інакше ніяк. Він прохав. Чекаю в готелі, незабаром зустріну його.

Повагалась іще секунду й написала:

Як мине цей день — один Бог знає.

О Бджілко…

Що йому сказати? Як змусити його передумати?

Він зволікав із відповіддю. Слова з’являлися на екрані повільніше, ніж звичайно, неначе він їх дуже обережно обдумував.

Якщо він у Швейцарії, Бджілонько, то він вже не змінить свого рішення.

Сльози застрягли в мене в горлі. А Ричі все ще друкував.

Це не моє рішення. Й не більшості людей на цьому форумі — це не їхнє рішення. Мені подобається моє життя, навіть якби його не завадило змінити. Та я розумію, через що твій друг вважає, що з нього досить. Це виснажує, таке життя, так виснажує, що насправді зрозуміти це неможливо. Якщо він вже намірився, якщо він не вірить, що може бути краще, тоді найбільше, що ти можеш зробити, — це бути там, із ним. Не потрібно судити його вибір. Але потрібно бути там.

Я не могла дихати, мені перехопило дух.

Хай щастить, Бджілонько! Після того зайди до мене. Тобі буде непереливки. У будь-якому разі я б хотів мати такого друга, як ти.

Мої пальці застигли на клавіатурі, але я написала:

Прийду.

І тут адміністратор повідомила, що надворі на мене чекає машина.

Не знаю, що я сподівалась побачити: якусь білосніжну будівлю на березі озера чи в засніжених горах. Можливо, якийсь медичний заклад з мармуровим фасадом та позолоченою табличкою на стіні. На що я справді не сподівалася — це на те, що мене везтимуть якимось промисловим районом до звичайнісінького будинку, оточеного фабриками, і що найдивніше — футбольним полем. Пройшовши по помосту, повз ставок з золотими рибками, я була на місці.