– Марійко, не йди за Андрія, – просила мати. – Він чорнобилець та й старший чимало за тебе.
Але як вона могла послухатись, коли так кохала, як уперше кохають вісімнадцятої весни?
Дев’ять років подружнього життя злетіли легкокрилим птахом, як один казковий день. Ніби граючись, народила Людочку, заочно закінчила педучилище, скоро й робота знайшлась до душі – у дитячому садочку. Андрій, кремезний і дужий, носив її на руках – і не в переносному значенні. Інакше, ніж Марієчкою ніколи не звав.
Чорне крило біди накрило їх, коли Людочка перейшла до другого класу. Спочатку Андрій почав підкашлювати, потім з’явилась кров. Обласні онкологи встановили невтішний діагноз, і за зиму чоловік згорів, як свічка.
Що з нею тоді діялося… Думала, не виживе. Два тижні рісочки в роті не було. Відвернувшись від усього світу, отупіла й байдужа, лежала на канапі. Доньку мати забрала до себе, по кілька разів прибігала щодень наглянути на Марію. Благала підвестись, що-небудь з’їсти. Та Марія не чула матері. Привів її до тями Людин плач. Дівчинка судомливо схлипувала, а потім гірко проридала:
– Ма… мамо… ти… мене… не любиш… Я теж… помру… як тато…
Її, вже кволу від голоду, рвучко підкинуло на постелі. Вхопила своє дитя, притисла до себе й залилася слізьми. З того дня потрошку верталася до життя, до людей. Донька не відходила від неї: щебетала про своє, дитяче, й дивилася в очі запитливим недитячим поглядом. Горе наміць зв’язало їхні душі. Ні в Люди від матері, ні в Марії від доні довго не було ніяких таємниць. Та, певно, настав час…
Уже рік зустрічається Люда з Романом. Спершу тільки й чула: «Ромко… Ромко», а тепер ось – мовчить. Як мовчить і вона… про Миколу…
Але від людей не сховаєшся. Мабуть, і донька вже щось почула.
Учора Марія поспішала з роботи додому – Люда вже мала приїхати обідньої електричкою.
– Ой, матусю, – зустріла її на ганку, – я так скучила за тобою.
Обцілувала всю, а потім так повагом:
– А мені дядько Микола сумку із самої станції підносив… Розпитував, як живу, про тебе питав, – і посміхнулась лукаво-лукаво.
От, капосне! Хіба б вона собі дозволила таке зі своєю матір’ю? А Люда, ніби для того, щоб ще раз підкреслити свою дорослість і самостійність, за вечерею й каже:
– Мам, а чому б тобі не одружитись із дядьком Миколою? Він же тобі подобається, я знаю…
Помовчала, а потім:
– Ще й братика чи сестричку мені б народила… – і раптом укрилася густою червоною фарбою й підвелася із-за столу.
Марія лише хапнула ротом повітря… Так, донька доросла і з цим треба змиритися й звикати до нових стосунків.
Раділа й печалилась. І вперше подумала, що, мабуть, таки піде за Миколу. Вже коли в коханні освідчився, скільки разів пропонував зустрічатись, кликав заміж. Вона ж відповідала лише лагідною посмішкою. Дорослі люди: їй – тридцять шість, йому – за сорок, все містечко говорить про них, а вони ж навіть і не поцілувалися… Хоч і тіло жагою палало, і душа ласки просила, та відштовхувала Миколині руки й втікала, наче незаймана дівчина. І як би вона не присягалась перед людьми, що між ними нічого немає, ніхто б не повірив. Сама не розуміла, що стояло поміж нею і цим серйозним роботящим чоловіком, який років чотири тому овдовів, а цієї весни провів до армії єдиного сина: покійний Андрій чи донька?
Що ж, надійшов, певно, час вирішувати. У Люди вже своє життя.
Марія мрійливо посміхнулась і попрямувала додому. Люду все одно не дочекається. Не будуть же вони з Романом, стільки не бачившись, поспішати до гурту.
Хороший він хлопець. На той рік політехнічний закінчить, комп’ютери вивчає. Мати шанована в місті людина, вчителька. Батько, щоправда, алкоголіком був, царство йому небесне… От лишень Люді ще п’ять років навчатись, як то воно складеться…
А вдома Марію охопила незбагненна тривога: сновигала кімнатою, вмикала й вимикала телевізор, врешті лягла. Та якийсь неспокій точив душу, не давав задрімати. «Як же вони там гуляють, – потерпала, – він старший на чотири роки, дорослий чоловік… То мене Андрій беріг, не чіпав до весілля, а теперішня молодь на це дивиться дуже просто. Он які негарні речі розповідають про Женю. Пустилась берега дівка, ось тобі й красуня».
Марія крутилася в постелі, чомусь щеміло серце.
На околиці містечка, у долині, за залізничним полотном, вужиком звивалась невеличка річечка. Її пологі береги поросли верболозами й очеретом, і лише в одному місці, там, де майже до самої води підступала асфальтівка, що вигнулася дугою в напрямку обласного центру, річка ширшала, вибігала до розлогих верб і хлюпала лагідною хвилею об піщане плесо. Це було улюблене місце відпочинку містечкових мешканців. У спекотну пору із самого ранку до смеркання на мілині борсалася малеча, засмагали на пісочку дорослі, стояв вереск і сміх.
Читать дальше