Валентина Михайленко - Ніхто й ніколи

– Ой, Людко! Що ж тепер з тобою робити? – запхинькала Женя.

– Не скімли, – обірвала її Таня, – придумаємо щось. Людо, давай руку, тримайся за нас і вставай потихеньку. Так… так… На ногу не ступай, клади руки нам на плечі. Отак… Доберемося додому, не бійся.

Під Людині ойкання дівчата врешті добрели до стежки. Але додому було добрих два кілометри.

Таня вже зрозуміла, що самотужки вони не дійдуть, а тому збиралася запропонувати Люді посидіти під наглядом Жені на траві, а самій бігти за допомогою.

Аж тут із гущавини долинули голоси, невдовзі із-за сосен вигулькнула юрба старшокласників. Серед них дівчата впізнали Женьчиного брата Вадима. Інших хлопців теж трохи знали.

– О, диви, братва, малеча… – вигукнув кремезний опецькуватий Вадим. – Ага, попалися, малявки!

– Зачекай, Вадиме, – підступив ближче високий і стрункий Роман Очеретний. – У вас щось трапилося?

– Трапилося, – злісно блиснула очима Таня. – Радше йдіть своєю дорогою, аніж насміхатись.

Та Роман не зважив на ці слова й схилився над Людою:

– Дуже болить?

– Ага, – шморгнула вона носом.

– Гм, – нахмурив лоба Роман. – Що ж з тобою робити? Ану, йди сюди, кошеня.

Нахилився, обережно взяв дівча в оберемок і поволі рушив у напрямку домівки. Хлопці й дівчата спочатку тихенько йшли іззаду, згодом почали перемовлятися, обмінюватись жартами.

Біль став вщухати, але Люда чомусь дуже ніяково почувалася на руках у такого дорослого хлопця. Потихеньку підвела очі й побачила зовсім близько вродливе смагляве обличчя, чорний пушок над верхньою губою… Щось бентежно-солодке хлюпнуло в її дитячо-дівочу душу…

Різкий сигнал електрички нагло вирвав Люду зі щасливих спогадів. Спізнилася, – похолола вона. А Ромко ж просив обов’язково зустріти… Певно, хоче відразу поговорити з нею… Що ж він скаже?… – очікувально завмерло серце. Ромко ж у неї такий… такий… найкращий!

Швидко зацокала каблучками. Все буде добре, – летіла серцем до коханого.

Раптом темряву розрізало світло фар. Зашелестівши шинами, поруч зупинився легковик. Дівчина злякано відсахнулася до паркану. Відчинились дверцята…

– Ой!.. Це ти? – здивовано й полегшено засміялась Люда. – А я перелякалась. Думала, хтось мене заловити хоче…

Останній шкільний вечір досяг свого піку. Всі почувалися розкуто й невимушено, а випускники, ніби за помахом чарівної палички, в якусь мить переступили невидимий поріг і враз стали дорослими. Хлопці галантно запрошували до танцю вчительок, дівчата грайливо тулилися до вчителів-чоловіків, пускали очима бісики й не ховали в куточках вуст переможних посмішок…

Батьки, якимось шостим чуттям вловивши ці зміни, дітям не заважали. Вони то хапали один одного за руки й тягли в коло танцюючих, то збігалися до гурту й про щось радились. Голосно сміялися, а на віях зблискували сльози…

Лише Женя, склавши на грудях руки, стояла осторонь. Загледіла Таню й Олега, які вийшли з парку, й зневажливо пересмикнула вустами: нарешті й ця качка знайшла собі пару – такого ж качура.

Якби хто спитав Женю, як вона ставиться до Люди й Тані, та, дивлячись правдивими очима, сказала б, що вони втрьох – нерозлийвода ще з дитсадка, діляться всіма секретами й одна за одну – горою. Але, залишаючись віч-на-віч із собою, Женя розуміла, що їхня дружба, як кажуть, дала тріщину.

Люда своїм голосом зажила неабиякої слави. Таня вдарилася в науку та доскочила шкільного керівництва. Женю з деяких пір все це зовсім не цікавило. Вона годинами вилежувалась на тахті, гортала журнали «Натали», «Лиза» та купу інших блискучих яскравих видань. Поруч на тумбочці височіла гора дорогої косметики. На кріслах валялися міні-спіднички, сукенки, шорти, топіки…

Навчання вона зовсім занедбала, та натомість щоранку впливала до класу на неймовірно високих підборах, з густим макіяжем на обличчі, з довжелезними налакованими нігтями.

Зараз вона зневажливо поглядала на однокласниць, вдягнених у довгі пишні сукні. Сама ж вирізнялася легенькою, ніби серпанок, майже прозорою білою міні-сукенкою, з глибоким декольте спереду і ззаду, з розрізом на лівому стегні аж до пояса. Ніжно-рожева троянда на плечі і сріблясте кольє доповнювали наряд.

Женя й справді виглядала гарно й вишукано, хоча вбрання дуже вже не підходило для випускного, для прощання зі школою. Та що їй це? Хто тут може до неї дорівнятись, поцінувати її? Якби вони знали на скільки тягне цей прикид… Лише сукня й сріблясті босоніжки коштують 500 баксів: мама постаралась для доні. Їздили за ними удвох аж до Києва. А ось кольє їй подарували… Щоправда, це не якась там вишукана коштовність, але теж на півтисячі зелених потягне…