Валентина Михайленко - На лезі радості

Заздрю жайворонкам. Ось мій Сашко, наприклад, тільки-но радіо заграє гімн, вже скочив на ноги, а за хвилину на подвір’ї вправляється з гантелями. Я ж свій підйом ранками називаю реанімацією трупа. Та що поробиш – класична сова.

Ранок лише народився на світ, а вже виблискує умитими нічним дощем листочками, запаморочливо дихає димчасто-росяними півоніями, горлає півнями, ляскотить птаством і сяє та міниться під ніжно-рожевими променями, що пагінчиками тягнуться із-за кошлатих яблунь.

Я знаю, що за кілька хвилин буду всім цим захоплено милуватися, вбиратиму в себе, питиму великими ковтками – треба лише протриматися оці десять хвилин. Очі ніби піском позасипало, хоч сірники вставляй. Майже навпомацки плентаюсь до умивальника, який сиротою зачепився за стовбур старої груші, а в самої на думці одне – може, ще прилягти хвилин на п’ятнадцять…

Раптом щось колючо-мокре падає мені на шию, на руки, підхоплює, кружляє й несе кудись у шаленому танці.

– Сашко! Зараза… – верещу я, молотячи в повітрі ногами.

Сашко сміється й ставить мене босими підошвами – тапки десь попадали – на зарошений прохолодний моріжок.

– Ну, прокинулася, сонько?

Сонькою він частенько мене називає, а ще – рудим малям, а в хвилини особливої ніжності – оленятком, дівчинкою…

Згарячу хапаю ротом повітря і хочу ще щось випалити чоловікові дошкульне, та вдихаю на повні груди ранок і заливчато сміюся разом із ним. Справді, прокинулась. Як же хороше отак прокидатися в його обіймах…

Сашко енергійно обтирає своє дуже тіло, а я милуюся ним. Він – стрункий і високий, коли обіймає мене, то якраз втикаюся йому носом посеред грудей.

Уже п’ять років ми разом. Маринці в березні виповнилося чотири, та, здається, з часом я прив’язуюся до чоловіка все міцніше. З ним так затишно, він такий надійний…

– Тьох-тьох-тьох… – зривається зі старого береста, що літує край городу, летить-розсипається над подвір’ям.

Зриваємося й ми із Сашком, літаємо, крутимось – пораємося. Хоч і самі живемо, без батьків, але порося тримаємо, кролів, гусей табунець, а ще: качата, курчата – дрібноти й малечі різної повен двір. Понагодовувати треба всіх досита зранку і на день понасипати, бо на обід ми не приходимо.

Сашкові завжди ніколи. Він у мене міліціонер, і не простий, а начальник карного розшуку. А я медсестрою в хірургії працюю. Сьогодні моя зміна з восьмої ранку до восьмої вечора.

Чоловік на ходу вихоплює з моїх рук цеберку, обпікає гарячим поглядом. Хочу хоч на мить притиснутись до його шоколадної руки, та стримуюсь… От чомусь завжди мені його не вистачає, навіть тоді, коли поміж нас і соломинку не втиснеш… Чи навіть сама не знаю, чого мені не вистачає…

Зготувала сніданок, скинула фартушок і навшпиньки заходжу до спальні. У пахучих напівсутінках розкидало на постелі ручки моє маля, наприндило припухлі губенята, сопе… Так шкода її будити, по собі знаю – вранішній сон найсолодший. Але ж іще треба встигнути зібрати її й відвезти до мами аж на другий кінець містечка: нехай ще порозкошує до наступного літа, а вже за рік до школи віддамо до дитсадочка. Притуляюсь губами до шовкової щічки:

– Маринонько, відкривай віченьки. Вже Мурчик прокинувся, умивається он…

Маринка прижмурює повіки, випростує рученята, рвучко схоплюється, обвиває ними мене за шию, туркотливо сміється у вухо. Жайвороночок мій… У Сашка вдалася.

За півгодини вже й поснідали. Виїжджаємо з двору на своїх «конях»: Сашко на мотоциклі, а ми з Маринкою – на велосипеді.

Містечко наше невелике, хоч і райцентр. Розкинулося воно білими хатками в пологій зеленій долині, немов у чаші.

З одного боку шепочеться колосками та городиною поле, з іншого величається тінявий ліс. На заході посміхається аж до самої Десни ясними очима озер смарагдовий луг. А на півночі, під самим містечком, тихо плещеться поміж осокою вкрита ряскою вузенька річечка, озивається до людей веселим кумканням та завзятим гелготінням.

А що садів у нас… І хат не видно за деревами. А із-за низеньких штахетників приязно вітаються до перехожих левкої, ромашки, назабудки, фіалки, півонії, нагідки, лілеї – і не перелічиш всього того різнобарв’я, яким причепурили господині свої обійстя.