Валентина Михайленко - На лезі радості

У мене й справді розкішне руде волосся. Сашко любить його пестити й нізащо не дає відрізати. Отак і ходжу з кудлатою гривою, що метляється аж до пояса. Та мені й самій вона подобається – ні в кого у нашому місті немає такої пишної зачіски.

Після закінчення одинадцятого класу Сашка восени забрали до війська. Що ми вже попоцілувалися перед розлукою… Мої губи палали щемким жаром, а навіть при натяку на усмішку тріскалися та покривались брунатними крапельками. Я дуже пишалася, що зустрічаюсь із таким серйозним дорослим хлопцем і вважала це почуття мало не неземним коханням.

Після дев’ятого класу поїхала і я до медучилища. Сашко часто приїздив до мене в Ніжин – він уже навчався у вищій школі міліції, – і одного разу, блукаючи нічним парком, ми не зуміли погамувати своєї пристрасті…

А при наступному побаченні Сашко, блискаючи очима, ошелешив мене новиною:

– Я все сказав своїм!

– Що сказав?

– Як що!? – розсердився він. – Що ти – моя дружина…

Весілля справляли у липні, коли я з дипломом медсестри повернулася додому. Святкові столи поставили в нашому садку. Вся в сніжно-білому, оточена неослабною увагою, я почувалася на сьомому небі.

Ми з Сашком сиділи на чолі стола і слухали всілякі, часом, як ото водиться, непристойні, побажання.

Старшою дружкою в мене була Катя. Вона прийшла на весілля з кремезним смаглявим брюнетом, назвала його Юрком, своїм двоюрідним братом. Він сидів навпроти нас, посміхався ямочками щік, палахкотів жаром чорних очей. Той жар запалював полум’ям і мої щоки… Я не розуміла, що зі мною коїться, але не могла відвести погляд від його обличчя. А коли він запросив мене на танець і поклав на плечі важкі гарячі долоні, затремтіла всім тілом і ледь не впала. Мов у тумані бачила Сашка, гостей і прагла лише тих бентежних обіймів…

Надворі зовсім посутеніло. Застілля гуло бджолиним вуликом. Катя кудись вийшла, а за кілька хвилин поманила мене пальцем із-за веранди. Коли підійшла до неї, мовчки взяла мене за руку й повела у невідомість нічного саду. Під яблунею біліла сорочка… Ступила крок, другий – і опинилася в кільці дужих рук. Наполегливий поцілунок зім’яв мої вуста, пронизав стрілою все тіло й відгукнувся солодким щемом у найпотаємніших його куточках…

– Лесю, чуєш, Лесю, – шепотів задихаючись Юрко, – в мене машина напоготові. Мерщій перевдягайся – і їдьмо. Я чекаю тебе на дорозі за садом.

Не знаю, що володіло тоді мною, яка сила піднімала ноги, руки. У голові стугоніло й не було жодної думки. Тихцем прокралася до своєї кімнати, тремтячими руками зняла весільне вбрання, вдягла спортивний костюм і кросівки – й вислизнула у темінь саду.

Потужна «Тойота» летіла, мов на крилах, розрізаючи фарами липкий морок. Юрко сидів поруч, міцно стиснувши смужку губів. Десь аж за Конотопом зупинив авто і простягнув до мене руки…

На ранок ми були в Харкові, у Юрковій квартирі, де все хизувалося великими статками. На зміну збудженню, якомусь несамовитому піднесенню, на мене накотилася хвиля загальмованості й дитячого страху перед скоєним. Мов то не зі мною все діялося. Що я тут роблю?! Дарма Юрко пестив мене, пригощав найвишуканішими ласощами. Моє серце скімлило, як місячне занесене щенятко, а слів не було зовсім, я оніміла. Нарешті не витримав і Юрко: «То чого ти їхала?!» Скулившись, застигла на канапі…

А перед вечором у передпокої розпачливо закалатав дзвінок – і до квартири ввірвався Сашко… Схопив Юрка за сорочку, увіпхнув до кухні. Я, тремтячи, завмерла в куточку канапи. Спочатку з кухні долинали різкі голоси, що перебивали один одного, потім усе стихло.

Аж десь аж за годину вони вийшли, не дивлячись один на одного. Юрко зник у нетрях квартири, а Сашко підійшов до мене, поклав руку на голову.

– Вставай, Лесю, поїдемо додому.

Страшні ридання, що німотно душили мої груди весь час, поки вони розмовляли, прорвали неміцну дамбу з витримки та сорому й струсили все тіло відчаєм.

– Ну годі, годі, все добре, все буде добре, – притис мою голову до своїх грудей Сашко.

Я відчула, як стугонить його серце, як з мого серця звалюється тяжкий камінь і його затоплюють тихі сльози каяття, а десь скраєчку бубнявіє пагінчик чогось бентежно-світлого. Пізніше я зрозуміла, що в ті хвилини в мені зароджувалось якесь нове почуття до чоловіка…

Зараз уже притлумилося все те, але спершу, я бачила, Сашкові було дуже боляче, а що вже попопліткували в містечку… Деякий час ми навіть жили нарізно – кожен у своїх батьків. Я гнала Сашка, який майже щодня з’являвся у нас, вважала себе не гідною його кохання. Коли вже народилась Маринка і, заглядаючи в його щасливі очі, я спитала, чи він пробачив мені, Сашко якось кумедно скривився: