Валентина Михайленко - На лезі радості

Я обережно кочу велосипед асфальтовою дорогою. Маринка сидить передо мною в невеличкому крісельці, яке Сашко прилаштував до рами, і безупинно щебече:

– Мамко, а як ти завтра будеш удома, то підемо купатись? Он Коля тьоті Оксани щодня купається, а я ще ні разу… Мам, підемо? Чуєш?…

А таки треба й справді повести дитину на річку. Тільки ж не в рясці їй бовтатися. Попрошу брата – у Славка завтра теж вихідний – нехай відвезе «Жигулями» на Десну.

На маминому подвір’ї нас зустрічає радісним гавкотом Рябко. Лащиться, плигає, намагається поцілувати Маринку в губи. Вона відвертається, пирхає і заливається-заливається…

– Ну, як там Надя? – запитливо дивиться мама.

– Та все нормально. Сергійка до «Артеку» збирає. Йому як переможцю міської олімпіади путівку туди виділили.

Надя – моя старша сестра. Ще студенткою інституту культури одружилася з киянином, та життя не склалось, і тепер вона мешкає удвох із сином у двокімнатній «хрущовці» в столиці. Добре, що колишній чоловік нині при великих грошах і повністю забезпечує Сергійка. Я частенько буваю в сестри. Ось і вчора їздила перевідатись – Наді нещодавно зробили операцію, вона ще слаба.

– Ну, все. Я поїду, мамко. Маринку забере Сашко, а якщо не встигне, то я заїду після роботи.

– Лесю, – подає мама невеличкий пакуночок, – завези Славкові поснідати, тобі ж по дорозі. Саме вареників наварила з полуницями. Він же так їх любить…

У маминому голосі чути притамоване зітхання. Жаліє Славка. Та й усі ми жаліємо. Не до пари йому Лідка. Славко у нас красень, заочно закінчив технікум, працює на АТС електромеханіком – зараз у нього закінчується нічна зміна. А майстер який – на всі руки: купив зимою дешевенькі «Жигулі» й зробив із них лялечку, люди кличуть його ремонтувати телевізори, магнітофони, пральні машини.

І де він ту Лідку на свою голову видряпав? Зустрічався ж із гарними дівчатами, а на тобі – вталапався. Не те, щоб вона була якоюсь там непорядною чи вертихвісткою, – а ось, щоб усе було так, як вона хоче, аби все було по її. Якщо ні – то гвалт на цілий день. Тоді Славко тікає світ за очі. А підловила вона його три роки тому на вагітності. Ось тепер і розплачується. Може, й кинув би, та сина жаліє. Але, видно, вже увірвався терпець. Весною натякнув був: не виходить, мовляв, у нас, Лідо, життя, то, може, розлучимося? Дитину я всім забезпечу. Боже! Що тут скоїлося… Лідка перебила мало не весь посуд, верещала, що заріже його й малого, а сама повіситься…

– Давай, мам, завезу, – зітхаю і я, кладучи до пакета вареники.

Та за хвірткою гарний настрій миттєво повертається. Ранок уже видзвонює на всі голоси. Обганяють один одного велосипедисти – у нашому містечку і старий, і малий, як кажуть, на колесах – вітаються, перемовляються.

– Привіт, родичко, – білозубо сміється Катя Вишнева, тримаючись за дверцята блакитного «Опеля», що стоїть під її будинком на тому боці вулиці. Вифранчена, напахчена – аж через дорогу чути.

Що ж, їй можна… Легенька хмаринка заздрощів котячою лапкою торкається до грудей, та я мерщій відгоню її геть і щиро посміхаюся подружці у відповідь. Катя справді дуже гарна й розумна дівчина. За кілька років зуміла розкрутитися: спочатку торгувала на базарі, а тепер два власних магазини має, третій ось відкриває. У них уся рідня така… Лише пари чомусь ніяк не знайде.

Ми з нею однокласниці, а п’ять років тому мало не породичалися. Ото, я вам скажу, була історія…

Із Сашком я почала зустрічатися ще у восьмому класі. Він тоді одинадцятий закінчував. Сьомого березня, перед жіночим святом, в актовому залі організували загальношкільний вечір з концертом і танцями. Я від імені нашого класу читала зі сцени гумористичне привітання вчителькам. Саме тоді, запевняє Сашко, він у мене й закохався.

Святковий вечір скінчився геть поночі. Ми з Катею жили далеко від школи й ще ніколи так пізно не поверталися додому. Наполоханими тінями скрадалися в темряві парканів, боячись показати одна одній свій страх. Раптом почули за плечима тупотіння. То був Сашко зі своїм другом Олегом. Хлопці продержали нас під моїм двором мало не до півночі, аж мама потім сварилася.

Наступного дня домовилися зустрітись у центрі, біля будинку культури. Хлопці пригостили нас морозивом. Ми довго гуляли разом. Сашко й Олег пригостили нас морозивом. Розповідали різні історії, смішили нас… А в понеділок уся школа гула, що Сашка Бережного, за яким упадала половина старшокласниць, зняла ота руда малявка Леська Корнієнчиха…