Валентина Михайленко - Ніхто й ніколи

Мовчки смикнула з-під Олегового ліктя білет. Так само мовчки, за кілька хвилин, написала відповідь і посунула до нього папір. Він підвів голову, вони стрілися очима, і Таня відчула, як запашіли і її щоки.

Того ж таки вечора, вже в сутінках, вийшла на подвір’я й загледіла невисоку постать, що причаїлася під парканом. Трошки повагалася й вийшла за хвіртку. Поволі побрели тихою вечірньою вулицею.

І вже за півгодини Таня щиро дивувалась: чому вона раніше не помічала цього чудового хлопця? Такого відкритого, щирого й надійного. Сором’язливий, щоправда, дуже: кілька вечорів поспіль захоплено дивився на неї, не насмілюючись не те, що поцілувати – навіть доторкнутись. Довелося проявити ініціативу…

А скільки вони переговорили за ці вечори. І з радістю виявляли, що подобається їм одне й те ж, що не люблять також однакове: зверхність і нечесність, жадібність і нахабство. Наче дві рідні душі зустрілися, – раділа Таня. І поклала собі – цього хлопця за будь-що з рук не випускати…

Їй раптом замлоїло серце – це ж розлучатися скоро. Вона вже зарахована студенткою Київського політеху: навчаючись в одинадцятому класі, закінчила факультет довузівської підготовки, який працював при школі. А Олег вступив до педуніверситету в обласному центрі. На нього там уже два роки чекають: один з кращих легкоатлетів області додасть престижу факультету фізичного виховання. З приводу цього однокласник Левко Макуха, який теж став студентом політехнічного, не забарився пустити колючку: «Таким, як ти, Олеже, якраз і місце на дурфаці. Там більше ногами треба, ніж головою». За що отримав від Тані добрячого стусана.

– Олежку, скоро їхати на навчання… – зовсім по-дитячому жалісно вирвалося в Тані.

– Ну, то й що? Ми ж будемо часто зустрічатися, приїздитимемо додому на вихідні. Або – ти до мене, а я – до тебе, – голос Олега звучав розважливо й ніжно, в ньому прокинулись не знайомі для них обох чоловічі нотки.

– Я тебе нікому не віддам, – щасливо видихнула Таня й від повноти почуттів закрила повіки.

Їй так нетерпеливилося розповісти про все Люді…

Земля довершувала своє добове коло і час невблаганно котився до півночі. В густому оксамиті чорного неба сліпучими свічами зір вималювалися вигадливі узори сузір’їв. Із заходу на схід блискучою біло-блакитною цяткою проплив супутник.

Ніде – ні душі: все містечко сьогодні на випускному. Люді чомусь стало аж моторошно від цієї галактичної самоти. Вона навіть стиха пирхнула з такого порівняння: це ж треба, вигадала – «галактична самота…» Та враз від будинку культури долинула бадьора мелодія, Люда вільно зітхнула й закрокувала швидше. І чого вона злякалася? Не маленька ж: доводилося ж ще затемна бігати на ранкову електричку, або з нічної повертатися додому темними сонними вулицями – і ніколи нічого не траплялось. Усе буде добре й тепер, – заспокоїла себе.

За якихось двадцять хвилин вона зустрінеться зі своїм Ромком… Ой, як же за ним скучила! Бачилися дев’ятого травня, а здається, що рік минув. Тоді вона поїхала до нього в Київ. О, то був найпрекрасніший день в її житті. Сповнений сонця й безмежного кохання. В кімнаті гуртожитку вони були самі – хлопці роз’їхалися на свята по домівках. Там Люда вперше спізнала невимовну жагу й ніжність…

Бентежна хвиля спогадів накрила дівчину з головою, прискорено закалатало серце: такого коханого, як у неї, немає ні в кого…

Вони й познайомилися незвичайно, романтично. Тоді Люда закінчувала сьомий клас, а Ромко – одинадцятий.

Ліс, що підковою охоплював їхнє містечко, манив пахощами молодої зелені, конвалій та рясту…

Людині очі затуманились і йшла вона вже не темною вечірньою вулицею, а широкою лісовою галявиною. Таня з Женею віддаля рвали конвалії. Навкруги видзвонював птаством осяйний весняний ранок і співзвучно йому в Людиній душі бриніла світло-щемна мелодія «Самотнього пастуха».

«Тук-тук-тук-тук!» – враз увірвалося в цю ідилію. Люда різко зупинилась і закрутила головою в усі боки. Край галявини, на високій сосні, запримітила маленького невтомного трудівника дятла, що завзято гамселив дзьобом по стовбуру. Замилувалася птахом. Не зводячи з нього погляду, поволі, щоб не злякати, рушила в той бік. Раптом сосни прискорено замелькали перед очима, і, ще й не зрозумівши, що сталося, дівчина полетіла в порослу торішньою травою ямку, викопану, мабуть, якимось звіром.

На її зойки прибігли подружки, допомогли підвестися. Та ліву ногу десь під коліном пронизав різкий біль, Люда скрикнула й опустилася на траву.