Валентина Михайленко - Ніхто й ніколи

– Мекають, як козли, – виріс перед Женею Вовка Щербань з паралельного класу, кивнув на шкільний ансамбль. – А де це Людка поділася? Нехай би заспівала. Хоч потанцювали б нормально.

Женю аж струснуло – знову Людка… Вона б нікому не призналася, що шалено заздрить подругам, особливо Люді… Носяться з нею, неначе з писаною торбою. Та й хлопця такого підчепила… Ну, куди їй до нього?! Мале, худе, білобрисе… Красеню Ромку підійшла б вона, Женя… Ще з дев’ятого класу атакує його, та він робить вигляд, що нічого не розуміє.

А Вовка, потоптавшись поруч, вже іншим, грайливим, тоном проказав:

– Ну, що? Ходімо прогуляємось…

– Та пішов ти… – засичала Женя, крутнулася й стрімголов кинулась у бік легковиків, припаркованих за рогом будинку культури.

– Топай, топай, цяця залапана… – зневажливо кинув услід Вовка.

Ні, дівчина вона й справді красива: висока, струнка, довгонога, з розкішним чорним волоссям. Особливо гарні очі: темно-карі, м’які і якісь таємничі. Ще торік Вовка всерйоз подумував зустрічатися з нею. Його зацікавлені погляди помітив Женьчин однокласник Левко Макуха і «просвітив»:

– Та вона ж лише й здатна на те, щоб спідницю в кущах задирати, ще з восьмого класу пішла по руках…

Вовка спершу не повірив, але якось загледів у чию машину сідала Женя і махнув рукою на свої почуття. Та сьогодні, після склянки вина, залюбки розважився б з нею десь у затінку парку… Відчував дивне роздвоєння: зневажав дівчину і тягнувся до неї.

Гурт батьків, відступивши в тінь дерев, жваво обговорював завтрашню поїздку дітей на луг. Цьогорічний випуск вирішили відзначити на лоні природи, а не в ресторані, як зазвичай. Літо, навкруги краса он яка – навіщо його душитись у приміщенні.

– Та чого ви хвилюєтесь? Закуски у нас уже готові. Ковбаса, рулети – в холодильнику. Зранку зробимо салати, купимо помідори, огірки та напої – і всі проблеми, – повагом говорила Женина мама Лідія Семенівна – невисока розповніла жінка з густо подзьобаним ластовинням обличчям і ріденьким вибіленим волоссям. Макіяж, зроблений у яскравих тонах, мав би додати їй вроди, та ба, накладений невмілою рукою, лише додав кумедного вигляду. Однак Лідія Семенівна, вочевидь, так не вважала, поводилась розкуто і дещо зверхньо. Вже давно звикла так ставитись до людей – відколи в їхній родині завелися статки більші, ніж у інших.

Вона старанно приховувала своє невдоволення. Аякже, вигадали їхати на луг. Це ж який би прибуток мав ресторан, де вона працює директором, коли б гуляли в неї. Бо ж із батьків кожного випускника зібрали сотні. І Кривець чималеньку суму відвалив…

– Все це добре, – вклинився в розмову батько Володі Шевчука, – але хто ж за ними буде наглядати на лузі? Ще понапиваються… Дурниць нароблять… Боязно якось відпускати…

– Та що ви?! – спалахнула Лідія Семенівна. – Дорослі люди, через якийсь місяць на навчання поїдуть, а ви – боюсь…

Ту мову почула одна з класних керівничок випускників Ольга Антонівна.

– Любі мої, – загукала голосно, – заспокойтесь. А ми навіщо? І я поїду з дітьми, і Григорій Павлович, і Ніна Степанівна. Не бійтесь, наглянемо.

– А я все-таки під вечір теж під’їду, – заявив Микола Сергійович Шевчук, – спокійніше буде на душі.

Батьки схвально загули, міркуючи, що й собі треба проїхати.

– Марійко, Люда теж поїде з нашими на луг? – підступила до Марії мати Левка Макухи.

– Та збиралася. Вона однокласниками дорожить, – посміхнулась Марія. – Все потерпала, аби щось не завадило потрапити на випускний.

– Гарна у вас дівчина. Ось уже ж два роки не вчаться разом, а від мого все чую: «Наша Людка… наша Людка… туди поїхала… там перемогла…»

Марії було приємно слухати такі слова – доня в неї справді чудова, але, як матері, трошки ніяково й тривожно – хоч би не зурочили… Озирнулась навкруги – діти танцюють, снують туди-сюди, а Люди щось не видно. Де ж це вона?

Оддалік загледіла Таню Березняк, яка щось гаряче доводила однокласникам, і рушила до неї. Хороша в Люди подружка, душевна. От Женя – не така…

– Тетянко, ти Люду не бачила? – спитала, відкликавши дівчину вбік.

– Ой, тьотю Маріє, а вона вам хіба не сказала? Вона ж Ромка побігла зустрічати на станцію.

– А й не сказала. От, капосне дівча! – вигукнула спересердя.

Марії було трошки образливо: у Люди вже завелися секрети, вже вона сама вирішує. Для матері донька все ще залишилась тією маленькою восьмирічною дівчинкою, яка врятувала її зі страшної прірви, куди падала після смерті чоловіка.