Ева Гата - Сюрпризи долі

– Казав сідати за стіл без нього.

– І що ж то у нього така важлива робота у суботній вечір?

– Якась зустріч.

– Ну-ну, знаємо ці зустрічі, всі вони однакові.

– Що ти маєш на увазі? – стривожилася Олена.

– Та я так, – вкусила себе за язик Марина.

– Ні, ти мені скажи, ти щось недоговорюєш, – наполягала Олена.

– Та що я можу знати, я ж свічки не тримала.

– Ти думаєш, що він не на роботі, а з якоюсь жінкою? – вжахнулася Олена.

– Я не стовідсотково впевнена, але ти повинна бути уважнішою.

Олена відчула, як у неї затерпають ноги.

– А як я можу довідатися?

– Для початку перевір його мобільний телефон, хто до нього і до кого сам телефонує; простеж, куди ходить і з ким.

– Мені що, шпигувати за ним? Я так не можу.

– Якщо хочеш довідатися, мусиш це зробити.

– Але ж він дуже зайнятий, ось, наприклад, з понеділка їде до столиці на цілий тиждень.

– А ти знаєш, з ким їде твій геній?

– Ні, – перелякано витріщила очі Олена.

– Ну то довідайся.

– Ти вважаєш, що він мені каже неправду?

– Я не знаю, якщо захочеш, то все довідаєшся.

Їхню розмову перервав дзвінок у двері. Прийшли батьки Георгія, а з ними зайшли Петро і Павло. Гості наче змовилися. За пару хвилин відразу завітали Оленині батьки з трьома Банахами: Стефаном старшим, Катрусею та їхнім сином – Стефаном молодшим. Останніми прийшли Олесь з Олесею.

– А де наш Жорж?! – у дверях вигукнув Олесь.

– Скоро прийде, – сумно відповіла Олена.

– Не хвилюйся, не пропаде твій суджений, у нього багато роботи, – поцілував господиню Олесь.

– Сідайте до столу, – штучно весело промовила Олена, а наш татко приєднається пізніше.

Усі розсілися. Спочатку пролунали тости від найстаршої генерації, потім від кумів, а Жорж усе ще не повернувся. Олена не знаходила собі місця, не чула жодного побажання, все відбувалося як у тумані. Час від часу непомітно виходила на кухню і намагалася додзвонитися до чоловіка. Найбільше її хвилювало те, що телефон увесь час був відімкнений.

Жорж повернувся, коли гості покінчили з гарячими стравами.

– Amici, diem perdidi [4] Друзі, я загубив день (з лат.). , – артистично вигукнув Жорж, сідаючи за стіл.

– Де ж татко так забарився? – запитала мати.

– Ліпше не питайте, мамо, бо лютий, мов вовк, усі нерви з’їли.

Олена уважно стежила за виразом обличчя і кожним словом чоловіка. Їй здалося, що його очі забігали після запитання матері, бо швидко перевів розмову в інше русло.

– Єдина приємність від нинішнього дня – переміг одного зарозумільця.

– Хіба хтось наважився з тобою змагатися? – підхопив Олесь.

– Був один і намагався переконати всіх нас у бездоганності власної писанини. Зухвалець навіть наполягав на презентації своєї книжки в «Омфалі», та щоб туди потрапити, необхідно пройти крізь вузьку рамку, а він туди аж ніяк не вписується.

– А як тобі вдалося перемогти? – не вгавав Олесь.

– Це один з моїх найліпших ходів. Я починаю доведення від супротивного і бездоганно висвітлюю недолугість зухвалого мислення.

– А чому б йому не дати змоги виступити привселюдно? – запитала Катруся.

– Amicus Plato, sed magis amica veritas [5] Платон мені друг, та істина дорожча (з лат.). . Це неприпустимо, наша трибуна проповідує лише чисте і високе мистецтво, і якщо ми дозволимо одній бездарі, то за нею прийде наступна, і наш клуб втратить первинне призначення – охороняти справжню літературу від усілякого мулу.

– І чим це все закінчилося? – поцікавилася Марина.

– Нічим надзвичайним, я просто здер з нього шкіру і повісив її на привселюдний огляд.

– Ти що, вчинив з ним, як Аполлон з Марсієм? – перелякалася Олена.

– А хто такий Марсій? – запитав Петро.

– Це, синку, такий недолугий силен, який жив у фригійський лісах. Він якось знайшов флейту, яку викинула Афіна, і, хизуючись майстерною грою, осмілився викликати Аполлона на змагання.

– І хто ж виграв? – зацікавився Павло.

– А хто ще міг? Звичайно, Аполлон. Але нахабника треба покарати, от Аполлон і здер з нього шкіру, а потім повісив на дереві, щоб це послугувало для решти уроком. А щоб іншим більше не кортіло змагатися, – шкіра в жаху тріпотіла від кожного звуку флейти.

– А навіщо Афіна викинула флейту? – здивувалася Катруся.

– Кожна жінка зостається жінкою, навіть якщо є могутньою богинею. Під час гри на флейті її щоки роздувалися і спотворювали прекрасне обличчя, а їй це не подобалося.

– Я вперше чую про силен. Хто вони такі? – продовжував цікавитися Петро.