Ева Гата - Сюрпризи долі

– Ти як називаєшся? – по дорозі запитав юнак.

– Олена, зніяковіло відповіла.

– А я – Георгій, хоча всі мене кличуть Жорж, та я не протестую, якщо їм так подобається, то нехай.

– Я знаю, тебе ще називають Фебом.

– Це через мої вірші, – задоволено промовив Жорж.

Вони підійшли до гурту студентів.

– Друзі мої! Я вам привів прекрасну Єлену, – артистично промовив Жорж, – А ось це Олесь Крех, мій найкращий приятель і моє Alter ego [1] Друге я (з лат.). . У нас усе подібне, ми навіть живемо за спільним принципом – Nulla dies sine linea [2] Ні дня без рядка (з лат.). .

– Вони мають на увазі ні дня без рядка, – іронічно зауважила панянка з гурту.

– До речі, дозвольте відрекомендувати – Марина, дівчина Олеся.

– Вибачте за нескромне запитання. Це часом не через вас розпочалася Троянська війна? – посміхаючись запитав Олесь.

– Невже я на неї схожа? – зашарілася Олена.

– Як дві краплі води. А от щодо Жоржа, то мені важко відразу визначити на кого більше схожий, чи то на Менелая, чи на Париса?

Усі засміялися, крім Марини, яка уважно і трохи зверхньо розглядала новоприбулу вродливицю.

– Ти звідки? – без жодних емоцій запитала Марина.

– З факультету іноземних мов, – відповіла Олена.

– You are very clever girl to catch Gorgy [3] Ти дуже розумна дівчина, зловила Жоржа (з англ.). , – пхикнула Марина.

– Ти навчаєшся на нашому факультеті? Я тебе щось там не бачила, – наївно здивувалася Олена.

– Він мені не потрібний, я знаю англійську і без ваших курсів. Я навчаюся в медичному університеті.

– Марина у нас всебічно обдарована особистість, що її не запитаєш, усе знає, – засміявся Жорж.

Раптом Олена побачила знайоме обличчя. До них підійшла Катруся – її однокласниця. Вона також навчалася на факультеті журналістики, тільки на рік швидше, ніж Жорж.

– О, та ви знайомі! – зрадів хлопець.

– Ми вчилися в одному класі, – обнімаючи подругу, відповіла Катруся.

– Світ тісний і від нього ніде не подінешся, – холодно зауважила Марина.

– Почекайте секунду, зараз приведу до вас свого хлопця, – проігнорувала репліку Катруся.

За пару хвилин повернулася з високим чорнявим юнаком.

– Познайомтесь, це Стефан – мій хлопець.

– Ваше прізвище, випадково не Цвейг? – шпигнула Марина.

– Ні, моє прізвище Банах, – спокійно відповів Стефан.

– Стефан Банах, це ж був відомий математик, – захоплено вигукнув Жорж, – я багато про нього читав, його простори вивчають усі математичні школи світу.

– Саме так, мене батьки назвали на його честь. Хіба можна мати інше ім’я з таким прізвищем?

– Я спробую стати екстрасенсом: ви навчаєтеся на математичному факультеті, – емоційно промовив Жорж.

– Угадав, – засміявся хлопець.

Заграла музика, і всі пішли танцювати.

Потім Жорж відпровадив її додому і попросив номер телефону. Так усе й розпочалося. Спочатку перше побачення, а потім вони вже не могли існувати один без одного.

Олені хотілося бути лише вдвох із Жоржем, однак до їхньої компанії постійно долучалися Марина з Олесем. Спочатку її це нервувало, та з часом звикла.

Згодом до них ще приєдналися Катруся зі Стефаном і утворилася своя міцна компанія. Вони разом святкували всі уродини; їздили на прогулянки; відвідували виставки і музеї; ходили в театри і кіно. Жорж уважно стежив за культурним життям міста, нічого не пропускав і примушував друзів не відставати.

Першими побралися Банахи, наступними – Марина з Олесем, останніми з товариства одружилися Георгій з Оленою. Одного разу всі вони заприсяглися – їхнє товариство єдине і непорушне, і якщо у них з’являться діти, хресних належить вибирати лише з їхньої компанії. Тож коли народилися близнюки – Петро і Павло – для Петра взяли за кумів Марину зі Стефаном, а для Павла – Катрусю з Олесем.

Саме тоді зародилася думка про створення літературного клубу. Ідея належала Олесю, та потім про це забулося, оскільки президентом увесь час незмінно залишався Георгій. Усі лише пам’ятали, що назву «Омфал» придумав їхній сонцесяйний лідер. Таке недооцінювання здібностей ображало Олеся, та не було іншої ради, як змиритися зі своїм жеребом і відійти на другий план. Він ніколи не суперечив Георгію, інтуїтивно відчуваючи, що той значно сильніший. Стефан, хоча й не належав до когорти письменників, проте частенько відвідував ці вечірки і ніколи не лінувався виступити для підтримки або знищення того чи іншого новоприбулого претендента на лавровий вінок.

Від спогадів Олена повернулась до реалій. Що це вона замріялася? Час збігає, а попереду ще море незакінчених справ. Прийдуть четверо кумів з дітьми, батьки одні й другі, Жорж і два уродинники – Петро і Павло, разом тринадцять осіб. Зберуться лише найближчі, а стіл треба розсувати, бо всі не помістяться. Як вона не любить цього робити! Завжди цю роботу виконував Жорж. Для цього треба мати неабияку силу, спочатку треба підняти додаткову, зовсім не легку, дошку і влучно потрапити виступами у спеціальні заглибини. Як на зло, хлопців також немає вдома, вони студенти університету і мають свої клопоти. Нічого не вдієш, доведеться все робити самій.