Федеріко Мочча - Три метри над рівнем неба

– Два!

Вгору і вниз, швидко й рішуче.

– Три!

Ще раз – так, як і раніше.

– Чотири!

Їхні обличчя, майже сюрреалістичні гримаси, одночасно пірнули вниз. Опустилися швидко, легко, сягнувши кількох міліметрів від землі – і потім знову вгору.

– П’ять! – прокричав Малюк, востаннє приклавшись до бляшанки і пожбуривши її в повітря.

– Шість.

Ударив по ній «ножицями», як у футболі.

– Сім!

Бляшанка злетіла високо вгору. Коли падала – «Вісім!» – Малюк підкинув її головою.

Відтак запустив бляшанку «сухим листом», після чого та впала прямісінько на «Веспу» Валентини, і дівчина констатувала:

– Бля, ну ти таки гівнюк, я піду звідси.

Подруги вибухнули сміхом.

Джанлука, її хлопець, припинив робити відтискання й зіскочив із дашка.

– Ні, Валю, не треба.

Він узяв її за руки і спробував зупинити, нарешті йому це вдалося – м’який поцілунок спинив потік її слів.

– Добре, але скажи що-небудь отому.

Джанлука обернувся.

– Дев’ять!

Малюк весело витанцьовував на дашку, розмахуючи руками.

– Хлопці, один уже здувся, зваливши все на дівчину, що розлютилася. Але змагання триває.

Усі засміялися і, розпашілі, спустились на руках. Джанлука подивився на Валентину.

– Ну що ти йому такому скажеш? – Хлопець узяв обличчя дівчини у свої руки. – Дорогенька, пробач йому, бо він не знає, що коїть.

Джанлука продемонстрував непогане теоретичне знання релігії, але на практиці погорів – зіпершись на Валентинину «Веспу», почав тискатися з нею перед усіма дівчатами, до того ж неповнолітніми.

Над площею пролунав грубий голос Сицилійця з тим особливим акцентом, що його подарував йому, разом з оливковою шкірою, його край:

– Гей, Мал, піддай трохи газу, бо я так засну.

– Десять!

Степ легко опустився на руках. Коротка блакитно-бордова футболка відкривала його передпліччя. М’язи напиналися, а серце пульсувало. Однак він був упевненим та спокійним, не таким, як тоді. Того дня його молоде серце почало битися так, ніби збожеволіло.

– Даю тобі десять секунд, аби зникнути звідси.

Такий собі Поппі, старший за нього, виріс попереду. У руках мав його капелюха. Це тоді був модний капелюх. У ліцеї Вілла Фламінія такий був у кожного – кольоровий, сплетений на дротиках якою-небудь дівчиною. Цей капелюх подарувала йому мати, а не дівчина, якої він ще не мав.

А тепер він не мав і капелюха, його мав Поппі, і було цілком ясно, чому. Хотів бійки.

Того надвечір’я, коли він заїжджав до «Андзуїні» на своїй новісінькій, ще не обкатаній і не модифікованій «Веспі», він почув:

– Стефано, привіт!

Анналіза, гарненька білявка, з якою він познайомився в ресторані «Гаттопардо», вийшла йому назустріч.

– Що ти робиш у цих краях?

– Нічого, я їздив вчити уроки до одного мого друга, а тепер вертаюся додому.

Вона усміхнулася, а він подумав, що якщо все піде як слід, матері більше не доведеться плести йому капелюхів. Але все пішло не так. Підійшов Поппі, дужий, темноволосий, щонайменше на два роки старший за нього.

– Забирайся звідси.

І на цих словах зірвав йому капелюха з голови. Анналіза озирнулася і, зрозумівши ситуацію, відійшла. Стефано зліз зі своєї «Веспи». Група друзів оточила його, вони перекидали один одному капелюха, регочучи, поки той не повернувся до рук Поппі.

– Віддай мені його!

– То візьми.

– Я сказав: віддай мені капелюха.

– Ви чули? Це крутий тип. «Віддай капелюха!» – він передражнив голос Стефано, викликавши смішки довкола. А якщо ні, що ти мені зробиш? Вріжеш? Нумо, вріж, га? Ну ж бо!

Поппі наблизився до нього, тримаючи руки внизу й закинувши назад голову. Рукою, яка не тримала капелюха, показав на своє підборіддя.

– Нумо, вдар мене сюди.

Підійшли інші.

– Вдар.

Стефано глянув на нього. Гнів засліпив хлопця. Він замахнувся, але одночасно відчув, як його заблокували ззаду. Хтось обхопив його руки, затиснувши їх уздовж тіла. Поппі перекинув капелюх іншому, що стояв поблизу, і вдарив Стефано прямісінько в праве око, розбивши брову. Потім та сволота, що тримала його ззаду, штовхнула хлопця на залізну віконницю бару, який, з огляду на ситуацію, зачинився раніше, ніж мав. Стефано налетів грудьми на віконницю, й град ударів посипався на спину, а потім хтось його обернув. Голова гула, хлопця притисли до віконниці. Він намагався закритися, та безуспішно. Поппі поклав йому руки на шию ззаду і, тримаючись за залізні труби віконниці, блокував його. Потім почав бити головою. Стефано намагався закриватися, як умів, але ті руки тримали його міцно, він не міг їх скинути з себе. Відчував, як з носа ллється кров, чув жіночий крик: