Ніка Нікалео - Брутальний лікар

Отак – і все?! Сухо й різко. Зрештою, жінка його все одно не пам’ятала. Але чи можливо, що вона закохалася в такого брутала?! Щось неймовірне. Не запитав навіть, який її розмір! Віка не переставала дивуватися.

– Ой, я зовсім забув! – раптом у скляних дверях з’явився незнайомий-знайомий чоловік Сергій і поклав їй на ліжко рожеве паперове пуделко [6] Коробочка ( пол .). . – Відпочивай поки, я скоро! – і миттю зник.

Вона відкрила презент. Усередині лежало маленьке заварне тістечко – її улюблені ласощі. Воно милувало око на круглій серветочці-витинанці з написом польською «Ptysiе». Очевидно, куплене ним дорогою в Польщу.

У Віки – жодних емоцій, не здригнулася й найменша павутинка в душі.

Наступного ранку її відпустили додому під відповідальність не лише громадянського чоловіка, а найперше – професіонала. Та й насправді місць у клініці всім бракувало. Накололи анестетиків, заспокійливих, які, на її думку, були зайвими, та Сергій наполіг. Дали із собою в дорогу ліки і з усмішкою швиденько розпрощалися.

Вони їхали так повільно, як тільки можна на автобані. Хурделиця вже вщухла, і лише снігові замети та гурми машин на заправках і стоянках нагадували про якийсь небачений тут катаклізм напередодні.

Сергій щось безупинно говорив, намагався жартувати й здаватися безтурботним. Вона сиділа поруч і розглядала його обличчя. Він усміхався, раз по разу зиркаючи на неї, та питав:

– Таки не впізнаєш?

– На жаль. Не питай мене щоразу, я почуваюся незручно.

– Так, розумію. Але це все мине.

Вона б і хотіла, щоб швидше скінчилась ота «тимчасова часткова амнезія», як пояснила їй психологиня, котра в клініці намагалася наштовхнути Віку на спогади, допомагаючи пригадати якісь неприємні моменти з її пережитого, що могло бути пов’язане з цим чоловіком – Сергієм. І це, імовірно, саме те, що стримувало її спогади. Але нічого такого недоброго – узагалі ніякого – не пригадувалося. Вікторія нервувала, і в неї починала боліти голова.

– Де ти поклав ті ліки від голови? – запитала, скривившись.

– Усе у твоїй косметичці. Рецепти, виписка… Є?!

– Є. – Вона вичавила з блістера одну білу овальну пігулку й запила її водою.

– Так часто не варто, хіба дуже болить, – зауважив Сергій.

– Нестерпно, – відповіла Вікторія і відвернула погляд у вікно.

– Шви не тягнуть? Оніміння сильне?

– Жартуєш? Звісно, що так! Жахливо почуваюся, наче мене прокрутили крізь сокочавку.

– Це нормально у твоєму стані, котусику. Усе мине.

Він дивився на неї новим поглядом. Сам себе якось зловив на цій думці. Блідість обличчя, глибокі очі зі своїми внутрішніми переживаннями, зосередженістю і недовірою дивилися якось крізь нього, коли вони зустрічалися поглядами під час розмови. Волосся туго затягнене у хвіст, руки складені в замок – «закрита й недоступна для всіх», наче навмисно демонструвала це своєю поведінкою. Йому до болю в грудях хотілося обійняти, палко пригорнути цю жінку. Сергій переживав неймовірну радість від того, що вона жива й здорова, що все обійшлося і він її не втратив. Але Вікторія – така спокійна, холодна, незворушна й відсторонена. Та все одно від того не чужа йому. Кидав на неї раз по разу погляди. Дивився у дзеркало, коли вона опускала сонцезахисний дашок із дзеркальцем, аби себе розгледіти. Не наносила мейкапу, не чепурилася, не чіпала волосся, лише мастила губи ледь рожевим блиском. І байдуже ковзала поглядом по ньому, коли помічала, що чоловік за нею спостерігає. Навіть не всміхалася тієї миті, хоч і не була далеко думками. Він знав, що все те здолає. Жодна жінка ніколи не залишалася байдужою до нього, до його гострого розуму й палкого серця. Але ця геть не реагувала на всі зачіпки та підступи. Просто сиділа поруч і не відповідала, ніби чужа.

Віхола поволі вщухала, і вже можна було розгледіти вогні прибиральних машин-прибульців, з якими миналися дорогою через кожні кількасот метрів. Легкий вітер крутив у просторі снігове мереживо, що нагадувало тонкі бельгійські плетива. Міста світилися здалеку красивими різнобарвними зимовими вогнями, наче цісарські замки на вершинах схилів або в розлогих долинах. Розчищені дороги давали можливість рухатися швидко, і за кілька годин вони вже сиділи з Назаром в одній із затишних, як у Львові, кав’ярень Кракова.

– Мам! З тобою все добре?! Я такий втішений, що все минулося! – Син міцно стискав її у своїх мужніх обіймах.

– Так, усе гаразд, Назарчику! – відповіла Віка, цілуючи сина й зосереджено спостерігаючи за його реакцією на Сергія.