Ніка Нікалео - Брутальний лікар

– Я не можу чекати! – голосно, майже криком кинув Сергій і побіг за першим же санітаром із крапельницею.

Віка летіла довгим світлим коридором чи то якоюсь трубою, де все було, як у звичайному передмісті: садиби, городи, люди, які на них поралися, великі ставки й невеличкі річечки, поля – засіяні й неорані, ліси та схили. І легко так їй було, радісно. Здавалося, що вона чує й відчуває тут кожну травинку, рослинку, жучка й метелика; розуміє кожну живу істоту й бачить її думки. Дивним і надзвичайно приємним було відчуття води, наче то вона сама і є, наділена свідомістю і неймовірним багажем знань, які раніше були незбагненними. Уся ця природна краса скручена у велетенську трубу із сонцем наприкінці тунелю, до якого вона ніяк не могла долетіти. Тому без особливих зусиль розглядала все довкола й зосереджувалася на предметах. Наприклад, вона в одну мить побачила поламаний дитячий годинник в одній із хатинок на узліссі і якось одразу зрозуміла, у чому причина поломки.

Людей вона не зустрічала, але відчувала різні сутності – доброзичливі й раді їй. Бачила багато різних опуклих куль, що світилися. Вони були всюди. Катулялися зі схилів, підстрибуючи поодиноко чи вкупі з іншими, такими ж фантастично кольоровими, але найдовше – з прозоро-білими живими сферами. Декотрі з них, підстрибнувши, здіймались у повітря і кудись пливли. Більшість – на яскраво-жовте світло наприкінці тунелю. Туди ж прямували й білосніжні хмаринки, легкі й також живі.

Узагалі все тут було живим, справжнім, у всьому пульсувало життя. Спочатку це трохи налякало Віку, але вона не відчувала загрози, бо сама могла, залишаючись собою, бути, ким хотіла. Їй стало затишно й спокійно. Усі довкола були пов’язані якимось одним ментальним полем: обмінювались інформацією, ставали один одним.

Однак найбільше їй подобалося відчуття води! Воно було надзвичайно приємним і наповненим, якимось примарно-легким і глибоко хвилюючим. Вода мала стільки інформації і змісту, що годі було це все осягнути й збагнути, але Вікторія хотіла та дивним чином могла роздивитися все довкола й усе те зрозуміти.

– Я сплю? – виникло внутрішнє запитання.

– Ні, це не сон, – отримала відповідь, що наче також з’явилась у ній, – це інша реальність. Інший вимір.

– Як таке може бути? Це те, про що здогадувався… Ой, забула, хто? Знала й забула. – Запитання сипалися з неї, як новорічні забавки з мішечка.

– Хто, – почула у відповідь повтор. – А, так. Напевно, що так і є. Тут усе не так, як усі звикли раніше.

– Але мені це дуже подобається! Усе так щиро й тепло.

– Так і має бути. Тут не може бути інакше.

– Я хотіла б залишитися тут назавжди.

Світло, що наближалося до неї (чи вона до нього – це їй було незрозумілим), раптом залило собою все, і стало так затишно й добре, що вона враз згадала це почуття всеосяжної, безумовної любові й радості, гармонії і щастя. Вона купалася в цьому й хотіла зовсім розчинитися, щоб і самій стати цією суттю. Та враз осягнула слова:

– Ти не можеш зараз тут залишитися. У тебе ще багато незакритих питань.

– Але яких? – Вікторія геть нічого не пам’ятала: ніяких питань.

– Ти повернешся і все зрозумієш. Усе одно сюди прийдеш. Усі дороги ведуть сюди, – сказав хтось, і голос його був могутнім та спокійним, переконливим, хоча вона його не чула, а лиш знала про це.

– Я зрозуміла. А коли я повернуся, мені буде тяжко там, де я була?

– Повертайся, це необхідно, – вклалось у її свідомість – і все зникло.

І раптом вона опинилася там, де була давно-давно, кілька років тому. Бачила себе збоку. Тоді, коли Вікторія не дивилася новин, не слухала радіо й не гортала інтернету. Для неї це була гора сміття з непотрібної інформації, яка забивала голову й основне – крала дорогоцінний час. Раніше жінка могла годинами сидіти у фейсбуці, шукаючи невідомо чого й невідомо навіщо. Несамовито барвиста й усміхнена стрічка новин малознайомих людей дратувала її, та ледь не магнітом приковувала увагу. То було схоже на якусь наркотичну залежність, без якої не минав жоден день. Знала, хто й де відпочиває, з ким тусується і з ким розійшовся. Стан стосунків «усе заплутано» збивав з пантелику, бо й у самої тоді наче також був такий стан, але вона точно знала, як із нього вийде. І ця катавасія в голові ще тривала б нескінченно довго, якби одного дня жінка голосно не гримнула кришкою ноутбука, після того як повидаляла всі свої акаунти в соцмережах. «Доста! – сказала сама собі зі справжньою злістю. – Час зайнятися власною справою і собою, а не спостерігати ярмарок удаваного щастя та марнославства».