Федерико Моччиа - Три метри над рівнем неба

— А знаєте, хлопці, у Ґлорії та Даріо вчора були шість місяців, і він вирішив відсвяткувати це сам.

— Неправда.

— Як же ні? Тебе бачили, як ти гамав піцу. А це правда, що ти хочеш відкрити власний бізнес?

— Еге ж, кажуть, ти хочеш стати квіткарем.

«Вау!» Усі почали плескати та стукати його по спині, у той час як Гак обхопив ліктем його шию і затиснутим кулаком сильно тер йому голову.

— Романтичненький він…

— Ой! Облиште мене…

І всі на нього насіли, регочучи, як навіжені, майже душачи його своїми анаболізованими мускулами. Потім Кролик, показуючи два великі передні зуби, які й подарували йому це мультяшне прізвисько, заволав типове для себе:

— Хапаймо Ґлорію!

— Маддо, допоможи!

Блакитні «All Star», із маленькою червоною зірочкою, що вінчала гумову заокруглину над кісточкою, спустилися з «Веспи» й легко торкнулися землі. Ґлорія пробігла лише два кроки, як її заграбастав Сицилієць. Її біляве волосся, тепер вільніше після втрати гребінчика, дивно контрастувало з підбитим оком Сицилійця, з його кепсько зашитою бровою, з цим приплюснутим м’яким носом, що залишився без кістки після прямого удару кілька місяців тому в боксерському клубі «Ф’єрмонті».

— Облиш мене, припини.

Умить Малюк, Полло та Кролик оточили його і, роблячи вигляд, що допомагають йому підкидати у повітря ці гарно розподілені п’ятдесят п’ять кілограмів, зосереджували всю увагу на тому, щоб класти свої лапи на потрібні місця.

— Припиніть зараз же.

Решта дівчат наблизилися до групи.

— Відпустіть її.

— Вони вирішили бути падлюками замість того, щоб святкувати з нами? Ну що ж, ми їх привітаємо зараз, у наш спосіб.

Ще раз високо підкинули Ґлорію, регочучи та жартуючи.

Вона впала на підставлені мозолясті руки, звиклі до набагато важчих штанг та гантелей; ці руки розважалися, торкаючись її зваб.

Даріо, хоч він був дещо менший за інших і дарував троянди, розштовхав їх. Схопив Ґлорію за руку посадив собі за спину.

— Годі вже, дайте їй спокій.

Спробував піти з нею геть.

— А якщо ні?

Сицилієць посміхнувся й застиг поперед нього, широко розставивши ноги. Його джинси, дещо збляклі на потужних м’язах стегон, напнулися. Ґлорія пригорнулася до плеча Даріо. Досі вона стримувала сльози, тепер затамувала й подих. Її голубі очі змокріли від страху. Маленькі ручки, на яких виблискувала нова каблучка, судомно вчепилися в куртку хлопця.

— То що ж ти зробиш?

Даріо подивився Сицилійцеві у вічі.

— Посунься! Якого хуя?! Завжди ти бикуєш.

Губи Сицилійця при цих словах повільно опустилися, посмішка зникла. Ліва брова наблизилась до своєї менш таланистої сестри, і глибокий вдих, глибший за звичайні, напнув йому груди.

— Що ти сказав?

Сицілієць гнівно заграв грудними м’язами. Даріо стиснув кулаки.

Палець, схований за іншими, глухо хруснув. Ґлорія прикрила очі, у Малюка цигарка повисла на губі. Ні подиху, ні диму, ані поруху повітря. Тиша. Аж раптом рев розірвав повітря. Із шумом під’їхав мотоцикл Степа. Нахилився на початку повороту і швидко випрямився, загальмувавши посеред групи.

Степ натиснув червону кнопку, мотор вимкнувся, усмішка розквітла на його обличчі.

— Ну, що ви тут гарного поробляєте?

Ґлорія нарешті зітхнула, розслабилася й повернулася до нормального ритму дихання. Сицилієць глянув на Даріо.

Ця легка посмішка відсунула проблему на інший раз. Даріо розвернувся і, обійнявши Ґлорію, відійшов від групи. Сицилієць на мить провів його поглядом, потім хрипко мовив:

— Нічого, Степе, тут занадто багато базікають і занадто мало рухаються.

— Хочеш трохи розім’ятися?

Підніжка мотоцикла спрацювала, щойно її торкнулися. Як складаний ножик, вона встромилась у землю, тримаючи вагу мотоцикла. Степ зістрибнув із нього і скинув куртку.

— Викликаю суперників.

Пройшов повз Малюка і, обіймаючи його, забрав із рук щойно відкритий «Гайнекен».

— Привіт, Мал.

— Привіт.

Малюк усміхнувся, щасливий бути його другом, і дещо менше — що віддав пиво. Він віддалено нагадував Джона Белуші. Насправді йому б хотілося більше скидатися на нього, але Малюк не наважувався.

Степ закинув голову, п’ючи, й після довгого ковтка зустрівся очима з Маддаленою.

— Привіт.

Її м’які губи, рожеві й зблідлі, ледь ворухнулися, промовляючи вітання майже пошепки. Зблиснули маленькі рівні й дуже білі зуби, у той час як її прегарні зелені очі намагалися передати все її кохання. Марно. Він був молодий, але вже такий дорослий і все ще сповнений мрій.