Федерико Моччиа - Три метри над рівнем неба

«Falconieri» — приватний ліцей, який 1941 року заснував чернечий орден у престижному римському кварталі Паріолі.

На світлофорі зупинилося кілька автівок. Вишикувались, мов на змаганнях, хоча всі такі різні — «Фіат 126», «Маджолоне»2, «Фієста», якась невідома американська машина й «Альфа-Ромео 155».

Вона розгорнула підручник з латини й почала повторювати аблатив. Раптом перестала читати й виглянула у вікно. Чи справді це було її єдиною проблемою? Ну, принаймні не те, про що патякав той тип. Та й, зрештою, вона його більше ніколи не побачить. Дівчина рішуче заглибилась у текст. Машина повернула ліворуч, до Фальконьєрі4.

Машина легко рушила, плинучи в потоці інших. Запах крему після гоління витав у салоні. Вона подумала, що навіть якби хотіла, то однаково не мала кому сказати: «Іди звідси, коханий»3, — натомість залюбки прогнала б сестру, яка із заднього сидіння скиглила: «Постав Ероса, ну ж бо, я хочу послухати Ероса».

Піднятий комір, цигарка в зубах, сонцезахисні окуляри «Балорама»1 підкреслювали його брутальність, але всього цього цілком могло б не бути. Він мав чудову усмішку, але небагатьом щастило оцінити її.

2

Повний місяць висів над розлогим деревом. Шуми здавалися дивно далекими. З якогось вікна долинала повільна приємна музика. Там хлопець готувався до іспиту. Трохи нижче прямі лінії тенісного корту біліли під блідим місячним світлом, а порожній басейн сумно чекав літа. Лише кілька осінніх листочків затрималися там, доки їх не прожене якийсь педантичний портьє. На другому поверсі житлового комплексу, між доглянутими рослинами та піднятими рейками дерев’яних ролетів, білява дівчина, не дуже висока, з блакитними очима та гарною оксамитовою шкірою, непевно роздивлялася себе в дзеркалі.

— Тобі потрібна та кофтина, чорна, з еластаном, від «Онікс?»

— Не знаю.

— А сині штани? — гучніше крикнула Даніела зі своєї кімнати.

— Не знаю.

— А лосини ти вдягнеш?

Даніела, що вже стояла у дверях, подивилася на Бабі, на розкриті шухляди та розкидані повсюди речі — сцена була, як в американських фільмах, коли хтось повертається додому і виявляє, що там побували грабіжники. Навіть гірша.

— Тоді я візьму це…

Даніела пройшла між кількома різноколірними «Суперґа»5 тридцять сьомого розміру, розкиданими по підлозі.

— Ні! Це ти не вдягнеш, бо я його бережу.

— А я однак візьму.

Бабі різко підвелася, стала руки в боки:

— Вибач, але я цього жодного разу не вдягала…

— Могла б і одягнути.

— До того ж ти мені все розтягнеш.

Даніела повільно повернулася до сестри, поглянула на неї іронічно.

— Що? Ти жартуєш? І це після того, як ти вдягнула позавчора мою синю спідницю з еластаном, і тепер, щоб помітити мої принадні округлості, треба бути ясновидою?

— Та до чого тут це? Її розтягнув Кіко Бранделлі.

— Що? До тебе підкочувався Кіко, і ти мені нічого не сказала?

— Та нема чого розказувати.

— Не віриться, судячи зі стану моєї спідниці.

— Це тільки здається. А що ти скажеш про цей синій піджак, а під нього — персикову блузку?

— Не міняй тему. Розкажи мені, як це було.

— Ой, ну ти ж знаєш, як воно буває.

— Ні.

Бабі подивилася на молодшу сестру. Авжеж, вона цього не знала. Ще не могла знати. Вона була занадто кругленька, і в ній не було нічого достатньо привабливого для того, щоб комусь спало на думку розтягнути на ній спідницю.

— Ну, пам’ятаєш, позавчора я сказала мамі, що йду вчити уроки до Палліни?

— Так, і що?

— Тоді я пішла в кіно разом із Кіко Бранделлі.

— Ну?

— Фільм був так собі, і якщо добре придивитися, то й він теж.

— Так, але кажи вже про найцікавіше. Як він розтягнув тобі спідницю?

— Ну, десь хвилин за десять після початку фільму він почав ялозити на стільці. Я подумала: стільці тут справді геть незручні, але не аж так. І ось після цього він поклав руку на спинку мого сидіння. Слухай, а якщо мені вдягнути той костюм, зелений із маленькими ґудзиками спереду?

— Кажи далі.

— Коротше, зі спинки помалу перейшов до плеча.

— А ти?

— Я… нічого. Робила вигляд, що не помітила. Дивилася фільм, ніби мені страшенно цікаво. А потім він притягнув мене до себе й поцілував.

— Тебе поцілував Кіко Бранделлі? Вау!

— Чому тебе це так бентежить?

— Ну, він гарний хлопець.

— Так, але занадто цим переймається… Увесь час видивляється у дзеркало… Ну, коротше, у другій частині фільму він майже відіграв утрачені бали. Купив мені ріжок «Альджиди»6. Фільм одразу ж різко покращав, можливо, через верхню частину ріжка, ту, що з горішками. Вона була казково смачна. Отже, я відволіклась, а відтак виявила, що його руки опинилися занадто низько. Я спробувала його відсунути, а він — ніяк, учепився в твою синю спідницю! Так і розтягнув.