Ника Никалео - Брутальний лікар

А тут — лише два тоненькі альбоми й одна родинна знимка. «Певно, інші тримає деінде», — подумала Вікторія й акуратно поскладала все так, як і було. Та раптом один із альбомів вислизнув із руки і, поки другою шарила по підлозі за кришкою, упав і розкрився. Деякі знимки повипадали. Віка акуратно їх позбирала, поскладала і вже запихала всередину, як раптом помітила клаптик паперу, що визирнув з-під великого портрета малого Сергія. Віка легенько його потягла двома пальцями. Він не піддався, тоді жінка трохи вигнула фото, наче місток через потічок, і отримала пожовклий від часу аркуш паперу із зошита в косу лінійку, складеного вчетверо. Вона тут-таки його розгорнула й прочитала: «Дорогий Сергійку, синочку! Не знаю, чи коли-небудь у житті я наважуся розповісти тобі правду, тому пишу…» Віку аж пересмикнуло, вона склала аркуш і навіть хотіла його втиснути назад, але природна цікавість і аргумент, що вони із Сергієм тепер разом чекають дитину, узяли гору, і жінка продовжила читати…

«Не знаю, чи коли-небудь наважуся тобі про це розповісти, сину. Ми живемо в країні заборон і мовчання. Тут усе не таке, яким здається. Однак, на мій погляд, знати правду краще, аніж усе життя провести у вигаданому світі. Батько точно буде проти, але ти дізнаєшся про це нескоро, коли вже будеш дорослим і — я впевнена — мудрим. Коли зможеш усе зрозуміти…»

У Вікторії засіпалося серце й спітніли долоні. Вона знову склала аркушик паперу, наче злодійка, яку перехопив погляд стороннього під час крадіжки. Віка занурювалася в чужу таємницю. І права на це не мала. А чи мала?! Вона сумнівалася, і все ж:

«У нас із твоїм татом дуже довго не було дітей. Ми вже й не сподівалися. Думали, що так і доживемо свого віку. Усе ж перевалило вже за четвертий десяток! Тому, коли ти з’явився в нашому житті…»

Вікторія приголомшено дочитала листа матері до Сергія і повернула його на місце, акуратно вставивши і склавши все, як і було. Тепер її турбувало інше. Чому Сергій приховував від неї це? Чому ніколи не зачепив цієї теми? Але раптом подумала: а Сергій знав про все те, що дізналася вона? Навряд чи тримав би під фотокарткою маминого листа. Певно, десь би переклав. Чи історія родини, яка її спочатку не цікавила, а тепер несподівано відкрилася, була відома йому? Звісно, відома! Які тут запитання. Недаремно ж він той альбом заховав подалі від очей. Хоча, з іншого боку, що тут такого?! Нічого особливого. На ті давні совєцькі часи — то так. А зараз — буденна річ. Вважається правильним одразу розповідати дітям усю правду, щоб розуміти відповідальність і неординарність ситуації в родині. Однак Віка вирішила поступово про все дізнатися саме від нього. Нехай сам розкаже свою історію. Лише натякне, що їй цікаво все про його родину.

Заховала коробки та продовжила прибирання з уже зовсім іншим настроєм. Вирішила ще раз перескласти свої речі. Вони займали місце лише на двох поличках і кількох вішаках у шафі. Подумала, що на перший час на новому місці їй цього старчить. Перевозити одразу весь свій гардероб у чуже помешкання здавалося їй грубим і нахабним втручанням у його приватний простір. Намагалася бути делікатною і ненав’язливою. І так переживала за свого кошака, який, наче пан, походжав по квартирі — от кому-кому, а йому було затишно й комфортно будь-де. Віка часто возила його за собою у спеціальній переносці, і він, здається, був навіть радий таким вилазкам: чи то їхала до сестри, чи то вони на кілька днів вибиралися в Карпати. Зараз кіт лежав на підвіконні під веселими сонячними промінчиками, що стрибали по його шерсті, наче грали на піаніно, і голосно муркотів. Насправді, його варто було назвати класичним іменем Мурчик — так голосно й скрипуче він видавав своє задоволення ситим і щасливим життям. Але шерсть кольору вечірнього вогню і сонця на світанку (усе залежало від освітлення) не залишала місця для фантазії з кличками, тож своє ім’я Рудик приніс із собою.

Вікторія почухала йому між пучечками задньої лапки. Він нявкнув, розчепірив їх, потягнувся і м’яко перевернувся на інший бік. Орхідея поруч здригнулася від помаху його хвоста. Віка одразу її схопила й перенесла на кухню, де сонце не так нещадно облизувало квіти та листя. Великі білі квітки, наче камелії, нагрілися і навіть трохи прив’янули, а товсті болотно-пляшкового кольору листки-лопати натомилися так, що обм’якли й де-не- де змінили колір. Вікторія миттю влаштувала квітці реанімацію: поставила в каструлю з літньою водою, обережно збризнула потужним кухонним душем саму квітку, протерла листочки мокрою ганчіркою та відставила в найглибший кут кухонної поверхні, куди сонечко не діставало своїми промінцями.