Ника Никалео - Брутальний лікар

— А тато ким працював?

— Тато був звичайним сільським учителем біології і праці. До кінця свого життя так і трудився у восьмирічці. Його не стало першим, а за ним і мами.

— Мені дуже шкода. Співчуваю.

— То вже давно було, та й вони в поважному віці.

— Може, якось з’їздимо до них на могили?

— Обов’язково.

— На Великдень?

— Чому на Великдень?

— Така в нас традиція — прибирати перед Великоднем на цвинтарях.

— А… Серйозно?! Я не знав. То повний провал! — підморгнув.

— Не люблю тупої іронії. Усе ти знав!

— Ну, гаразд. Тоді домовилися. — Він нахилився до Віки, обійняв її палко й чмокнув. — Дякую за вечерю, ти ще й господиня крутецька! А зараз я трохи попрацюю, добре?

— Так, а я візьмуся до нового каталогу «Флори», — відповіла, внутрішньо здивувавшись, Вікторія.

Їхні вечори протягом цього тижня і далі будуть саме такими, наче в давньої подружньої пари.

Усе — еволюція

(за кілька тижнів до аварії)

Наступний вечір після напруженого робочого тижня не обіцяв нічого нового й незвичайного. Усе як завжди. За вікном наспівувала якась нічна пташка, було ще занадто холодно, як для таких весняних співів, але це означало одне: не за горами багато тепла й сонця. Десь далеко прогудів потяг і заскрипіли гальма вантажівки. Нічні ліхтарі освічували дорогу запізнілим поодиноким пішоходам та лякливим нічийним кошакам. Пахло свіжістю. Вікторія, дбайливо загорнена Сергієм у вовняний плед, сиділа поруч із чоловіком на французькому балконі. За пляшкою вина після вечері вони часто провадили якісь зі своїх вельми люблених бесід, у яких завжди виявляються усі точки зіткнення і незгоди. Розмови зближують і розслабляють, дають відчуття довіри й налаштовують на відвертість. Це те, без чого гинуть у будь-яку пору стосунки, якими пристрасними та яскравими вони не були б. Він дуже добре знає про це й за кожної можливості вишукує час для спілкування з нею.

— Як ти почуваєшся? — запитала Віка, звертаючи увагу на смуток у його погляді.

— Що ти маєш на увазі? — здивувався він. — Моє самопочуття після втрати пацієнтки? Тобі Ганнуся сказала, коли ти телефонувала?!

— Так. Вона казала, що ти дуже стурбований і засмучений. Що одна жінка померла…

— Був. — Він різко перебиває її. — Це правда. Але зараз зі мною все гаразд.

— Швидко, — підсумувала Віка.

— А ти б хотіла, щоб я вмирав разом із кожним своїм пацієнтом?! Я шукаю мудрості, я її прагну й намагаюся сприймати все спокійно. З кожним роком усе спокійніше. Я не Бог, люба моя. Роблю все можливе, а часом і неможливе. Та я не всемогутній. На жаль.

— Це боляче — я знаю. Щоразу, коли втрачала когось близького, мені здавалося, що могла цьому запобігти. Коли батько не зміг більше ходити, я розшукала інформацію про екзоскелети, які на той час були в процесі розробки, а тепер люди вже їх застосовують. А я тоді злилася на маму, яка сумно й з болем повідомляла мені, що це ще не працює, що немає такої можливості допомогти татові. І стовбурові клітини не приживуться, бо нема їм там на що приживлятися. Я ридала страшенно від безсилля і злості на дорослих. Усемогутніх, як мені тоді видавалося, але байдужих. А потім не стало однієї з моїх близьких подруг: вона хворіла на онкологію і дуже швидко згоріла. Усе було запізно діагностовано. Але й тоді мені видавалося, що я мала б їй зарадити. Знайти десь якісь нові експериментальні ліки, технології… Але то все було оманою. З часом я зрозуміла: річ у моїй дивній самовпевненості, що все можливо виправити, якщо дуже хотіти. І досі не можу позбутися цієї вади.

— Це нормально. Ви, жінки, сприймаєте все це по-іншому.

— Чому ти так думаєш? Адже ти розумієш, що зробив усе можливе й неможливе, а пацієнтки все одно не стало. І тебе це дуже гнітить.

— У цьому випадку вона просто не мала померти. І це мене часом дратує неймовірно. Та досвід каже, що слід опанувати себе, що таке може трапитися і я не владний над цим. Колись я це зрозумію, колись я до цього прийду. Маю таку зухвалу надію.

— Прийдеш. За мудрість платять молодістю.

— Не всі. Декотрим це не допомагає. До старості прийдеш — або не прийдеш в гіршому випадку. А от мудрість — це питання, — зітхнув він. — Хай там як, ніхто не сподівався, що приєднається інфекція і все полетить шкереберть. Знаєш, напевно, ти вже зауважила, що чоловіки також хвилюються, проте не реагують так емоційно. Кажеш, що була глибоко занепокоєна, але ж ти не бачиш практично щодня перед собою смертельні виклики, у тебе мирний фах, по-перше. А по-друге, ти більш чутлива як жінка. Такою тебе створила природа. І так повинно бути.