— Ну, про краще для нас я б не говорив. А от для еволюції — так. Я з тобою погоджуюся. Природа робить для цього все. Хоча й тут багато запитань, бо ми впритул підійшли до генетичних мутацій і втручання в генетику, підкорення цієї науки людиною. І тут перед нами постають нові виклики і ще більші можливості. Ми ступили на дуже небезпечну доріжку. Тут уже питання будуть не до Бога!
— Що ти маєш на увазі?
— Науковці зможуть за побажаннями створити людину майбутнього: колір очей, сила, витривалість, інтелект… Та що завгодно! Геній, убивця, універсальний солдат, піаніст, хірург, а найгірше — кентавр, наприклад, уже абсолютно скоро може стати реальністю. Або єдиноріг, або дракон — та будь-хто з хворою фантазією і тугим гаманцем може заплатити за втілення його найбожевільніших вигадок. Що тоді скаже твій Бог?!
— Він цього не допустить!
— Ха! Він уже допустив. Химери — це реальність. І вся фішка в тому, що він дозволяє все! І це ще одна причина для сумнівів у його існуванні.
— Він самоусвідомлений і самодостатній. Йому нічого не потрібно й ніхто не потрібен. Він дозволяє бути всьому й не бути, за бажанням. Він гармонійний і абсолютно спокійний. Це наш розум у постійному хаосі й русі, що народжує ці яскраві ілюзії буття.
— О-у! Це вже цікавіше.
— Так! Ти це знаєш?! — зраділа Вікторія.
— Я багато чого знаю. Мені б іще таку певність у цих знаннях, як у тебе. Ну, досить дискусій на цю тему. Вона — невичерпна, — усміхнувся Сергій і прихопив із собою в дім напівпорожню пляшку французького «Бордо» та келихи. — Щось є, я погоджуюся. Але це не той добрий дідусь на іконах.
— Добрий! Якщо й ти добрий. І злий, коли ти — недобрий, — підморгнула Віка.
— Дідусь сивобородий творить збалансований світ чи світ абсолютний?!
— Люди завжди все олюднюють.
— Усесвіт пізнає сам себе через людину, — витримавши паузу, несподівано підсумував Сергій.
Підбори ( діал .).
Горище ( діал .).
Буфет для посуду ( діал .).
Підбори ( діал .).
Горище ( діал .).
Буфет для посуду ( діал .).
У пошуках ключа до таємниці
Таємниця Сергієвої сім’ї не давала Вікторії спокійно жити. Вона мучилася кілька днів поспіль, ні з ким не наважувалась поділитися нею, тому цікавість і якесь недобре, темне передчуття розпирало й гнітило її повсякчас. Звісно, на роботі вона відволікалася, але не так, щоб аж зовсім забути. Навпаки, з приходом вечора її все те починало мучити ще більше: чому немає світлин до трьох років, чому Сергій не вельми охоче розповідає про родину і не дуже часто й згадує про неї, чому відчувається якась його напруженість, коли вона розпитує про батьків, чому, чому, чому… І Вікторія наважилася поїхати до його рідного Патякова, як він сказав, на межі Львівської і Тернопільської областей, звичайною електричкою. Її старенький автомобіль був на ремонті і, очевидно, ще довго там мав лишатися, бо «полетів» гідроблок на коробці-автоматі. «А то, пані, є страшна проблєма в нас туткай зладувати. Якбисте до Польщі завезли, то там вам би за три дні всьо зробили. А ту я сі мушу бавити», — попередив її автомеханік, коли приймав приволочене на евакуаторі маленьке стареньке «пежо». Вона похнюпила носа, але їхати до сусідів на три дні й витрачати купу грошей та часу не бачила можливості й резону. Планувала якнайшвидше підшукати собі щось на заміну, лише б не дуже дорого, а «старуню» свою продати після ремонту.
Наступного дня кинула всі справи, частину передала на Улянку, якій усе ж обмовилася про причину свого тимчасового зникнення і відчула підтримку у своїх намірах. Потяг виявився найкращим вибором, зважаючи на стан доріг між селами. «Сидіння в електричці могли бути й більш комфортними», — подумала Вікторія, коли через годину їзди найбільш м’язова частина тіла затерпла, як дубова колода. Старі дерев’яні лавки в міжміському потязі Львів — Тернопіль залишилися тут ще, мабуть, від часів безславного «есересера». Узагалі багато речей у цьому вагоні нагадували про давню минувшину: старий затхлий сморід брудних речей та купа супутніх, не менш неприємних ароматів квашеної капусти й вареної квасолі, змішаних із запахами городньої зеленини кропу, цибулі, петрушки та огірків; вагон напханий людьми, які перемовлялися тихо поміж собою, наповнюючи нерозбірливим гамором простір. Час од часу цю ідилію сполохував голос, який повідомляв про чергову станцію, і люди, наче фігури на шаховій дошці, переміщувалися, замінюючи одні одних. Та, на противагу шахівниці, що порожніє з часом, тут то збільшувалася, то зменшувалася кількість фігур між станціями. Поруч з Вікторією на одній із зупинок з’явилася, ніби промінчик сонця поміж хмар, малесенька бабусенька з трьома клунками й одразу жваво загомоніла — наче до неї, а наче й сама із собою:
Читать дальше