Ника Никалео - Брутальний лікар

— Ой, люди-людоньки! Яке ж то щестє жи м: встигла на той поїзд. А то би м сиділа ще до зовтрє. Чорейший день минув дуже борзо: ай-но приїхала м на парастас. Наша стара Паньківна померла два дні тому, дуже файна жінка була. Дуже! Але що то до річи, коли нічим в тей-то село не заїдеш! Автобус но раз на день ходит, і то до него далеко йти тре. Мусила м йти на поїзд…

Старенька безупинно кумедно щось собі торохтіла.

— А пані відки їде і де?!

Віка не одразу зрозуміла, що літня жіночка звертається до неї. І тому не відповідала, а продовжувала спостерігати за повільною зміною пейзажів за вікном. Аж бабуська скрушно вигукнула: «А ней! Не чує мене, ай не хоче вогорити, певнє!» Вікторія одразу стрепенулася і відповіла:

— Я їду зі Львова до Патякова. Якщо це ви до мене, — й усміхнулася старенькій.

— Ай?! І я до Патякова, — втішилася бабця й усміхнулася беззубо у відповідь. — А чия ти-но будеш, панусю? Ай но ніц тебе не пізнаю. Ковалева, може, нє?! Христуню, ти?!

Бабуська примружила очі й відхилила назад голову в темно-бордовій зі слимаками хустині.

— Ні-ні! Я не місцева. А ви з Патякова?!

— Та вже но сімдесєт шість літ буде, як я там-ка мешкаю. Фсьо знаю і всіх. Дивлюсі, жи ти не подобна до наших. Ладна дуже і пані така. А до кого їдеш в нашому селі? — поцікавилася бабуся з непідробним інтересом. — Я там-ка каждего пізнаю. Знайти хату скажу як.

— Я на цвинтар їду, — несподівано ошелешила відповіддю Віка.

— А-но! То чого б то на тім цвинтари робити? — Попутниця здивовано звела вицвілі брови на геть зморщеному чолі, схожому на перетриману торішню бульбу на розсаду.

«Я — журналістка і шукаю цікаві історії про цікавих людей. От, хочу історію однієї родини написати. Але перед тим треба все перевірити. Тому і їду до вас», — хотіла пояснити Вікторія, але не змогла збрехати малесенькій бабусечці зі жвавим щирим поглядом, яка дивилася на неї, наче дитина, з великою довірою. Тому й сказала коротко:

— Мене дуже цікавить таємниця однієї родини з вашого села.

— Йой, та які там таємниці! Та хто ж то в нас такий може бути інтересний, аби аж пані з міста приїхала?! Нікого нема, дитино. Усі давно повиїзджєли — самі старі сі залишили. Ну, і аркогольники, то тії такі, що аби сі зрані напити і до вечіра спати. Кому такі тре? Нікому!

— Станція Патяків, — проголосили по селектору. — Зупинка 5 хвилин.

— Давайте я вам допоможу, — запропонувала Віка, підхоплюючи найбільший клунок старенької, яка поквапилася на вихід.

— Ой, дякую, доню, дякую! — відповіла бабуся на ходу, прудко, як на свій вік, пробираючись у прохід поміж лавками.

Вони зійшли на побитий часом, наче артобстрілом, перон, який осиротіло притулився до сумної станційної будівлі з двома темними заштореними жовтим вікнами. Нещодавно вибілена станція «Патяків» в’їдалася в очі отруйним, зеленого кольору написом і такого ж кольору фарбою відтінювала в поручнях, що вели до сільського шляху. Ані тобі асфальту чи бруківки — навіть гравієм тут не пахло: вгрузла в ґрунті колесами фір подвійна колія і величезні калабані з, мабуть, вранішнього дощу.

Віка втягнула носом свіже озоноване повітря, яке, наче джерельна вода у спеку, зайшло в легені. І ті радо розкрилися, наповнилися життям, як у новонародженого малюка. Ураз витіснились усі ті потойбічні смороди металічної коробки, в якій їхала сюди. Десь цвірінькали горобці та навперебій, як у дитячому хорі, співали пташки. Хтось пускав півня… Але ж то сільський невимушений колорит спокою й оманливого добробуту!

Бабуся вправно й швидко почалапала вздовж битого шляху. Молода пані за нею.

— А далеко відси до цвинтаря? — Віка легко ступала в старих кросівках по мокрій слизькій стежині поруч дороги.

— Та де далеко?! А во по дорозі так-во підеш та й дойдеш до церкви, а там і цвинтар по праву руку на горбі, — відповіла бабуся. — Та я тобі всьо покажу. Всьо, дитино! Нам акраз по дорозі. Я там-ка жию недалеко.

— Самі живете чи з дітьми?

— Та які діти, дитино?! Усі в місті. А мій син помер давно. Так і не вженивсі. Сама я, як палец, — стиха поскаржилася старенька, чалапаючи по глевкому болотцю.

— То дуже важко. Мені прикро, що засмутила вас.

— Та що ти, дитино! То є життє, — зітхнула гірко старенька. — Дивишсі, раз — і минуло. Коротке, як псячий хвіст, а кілько всього було! Кілько всього сі стало за теє моє коротке життє. Я і не памітаю всього. Але ще би трошки та й пожити. Видіти теє сонечко щорана, як тая курочка кудкудакає, коли яєчко знесе. А посмакуєш теє яєчко, як життє нове в тебе сі влило з тим яєчком. І пес кудлатий і старий, але такий рідний, твій. Але і смердючий, як тая стара холера. Але ж свій. І ти за ним, пся крев! І теє подвірє, де твій тато тебе маленьков на руках носив… Всьо то дуже скоро минає, дитино. Дуже скоро!