Ника Никалео - Брутальний лікар

Пізно ввечері повернувся Сергій. Віка до того часу вже встигла скрізь поприбирати й навіть приготувати вечерю. Останнім його приємно здивувала. За три хвилини, поки чоловік роздягався і мив руки, вона накрила на стіл, запалила свічки й сіла на краєчок високих барних стільців, що стояли вздовж кухонної поверхні.

Він вийшов із душу, побачив картину на столі. Кинув погляд на звабливу жінку, одна ніжка якої, кокетливо закинута на іншу, привідкривала верхню частину опуклого стегна. Усміхнувся тому, що визирало з-під шовкового халатика кольору стиглої черешні, і голосно видихнув.

— Ти зголоднів, мабуть? — запитала вона.

Сергій підійшов ближче, знов обвів очима смачну картину перед ним і зі словами «я просто дико голодний» впився поцілунком у її пухкі вуста. Вона зітхнула й притулилася у відповідь. І їжа одразу втратила свою актуальність — першість отримало кохання.

— Тобі смакує біле вино до риби?! — здивовано запитав Сергій, сідаючи до столу за пів години палких пестощів.

— Так, зрозуміло, що біле, — незворушно відповіла Віка і з жалем додала: — Ай, як прикро, усе вже зовсім охололо.

— Нічого. Я завжди так їм, — відказав чоловік. — Дуже смачно. Холодна смажена риба з білим вином та овочами тепер моя улюблена страва. Хоча я віддаю перевагу червоним винам — звісно, до м’яса.

— Дякую. — Віка всміхнулась і поцілувала його.

— Усе хочу тебе запитати й забуваю: ти тут добре облаштувалася?

— Ну, якось влізла. Я взяла з дому лише найнеобхідніше.

— Чому? Хіба не плануєш затриматися тут назавжди? — іронічно підколов Сергій.

— Планую. Але ж моя квартира не так і далеко. Тому основне, що я із собою принесла, — це Рудий.

— О, його складно не помітити. Він мене гіпнотизує відтоді, як ми сіли до столу, — зауважив Сергій, вказуючи поглядом на кошака, що вмостився на підлозі навпроти. — І як це він не злопав усе тут, поки ми з тобою…

— Я його зачинила в комірці.

— Жорстоко, — чоловік усміхнувся, — але продумано.

— Ну, так мені є в кого вчитися.

— І в кого це? — Сергій здивувався.

— В одного лікаря.

— У мене? Я завбачливий?! Ну, добре. Хай так буде. А що ж ти із собою, окрім кота і квітів, принесла? Куди поділа речі? Я зауважив у шафі лише дві полиці й кілька вішаків. Де решта? Сидиш на валізах чи як?!

— Чи як! Скільки запитань одразу. Мені вистачить, зі зміною сезону принесу інші. Я сьогодні трохи протерла в шафі пилюку, особливо на верхніх полицях.

— Ой, прибиранням тут раз на два тижні займається Стася. Цього робити не треба!

— Ти тримаєш прибиральницю, любий?! — чомусь це викликало у Віки неймовірне здивування.

— Не тримаю, а періодично запрошую помічницю, яка ще й за холодильником стежить.

— Я розумію, у тебе нема на це часу. Але я б не терпіла, коли б хтось рився в моїх речах. Мені помічниці не треба.

Він промовчав. Усміхнувся і долив ще вина в келихи.

— Я тут випадково, коли витирала пилюку на шафі, скинула коробку із сімейним альбомом. Ти ж не сердишся?!

— А ти її розбила чи як? — серйозно запитав чоловік.

— Як це «розбила»? Вона ж не з порцеляни! Усе з нею добре. Просто подивилася фоточки.

— Смішна яка! — Сергій скинув удавану серйозність. — Мені приємно, що ти побачила, яким золотком я був у дитинстві.

— Так! Справді гарний кучерявий малюк. Певно, років трьох-чотирьох. А молодших, «новонароджених» знимок не знайшла.

— Ні?! Дивно. Десь були, — байдуже відповів він. — Треба пошукати.

— У коробці нема. А де ще вони можуть бути?

— Подивимося якось, а що вони тобі такі цікаві?

— Цікаві. Мені все, пов’язане з тобою, цікаво. Твої батьки — ти казав — мали тільки тебе.

— Так, тільки мене, на жаль. У дуже пізньому віці, на той час мамі було сорок п’ять, а татові — п’ятдесят. Вельми поважний вік для батьківства. Це тепер усе можливо, а тоді…

— А ким вони були?

— Мама працювала стоматологом у сільській амбулаторії з тими страшними бурильними установками. Я пам’ятаю, як іще мені ними робила-буравила зубки під пломби. Смикалися і стілець, і сама машина. Різко пахло миш’яком і хлоркою, якою постійно мили там підлогу. Я аж трусився, коли мама повідомляла, що треба щось робити із зубами.

— Плакав?! — сміялася Віка.

— Ні! Сміявся. Крізь сльози. Мене б сусідські діти затюкали. Навпаки, хизувався вирваними зубами й пломбами на інших. Хоча в душі так боявся, що на початках аж колінки мені трусилися.

— Мама була не дуже вправним лікарем?

— Ти жартуєш?! То, котусику, машинки зубодробильні тоді були.