Ника Никалео - Брутальний лікар

Ганнуся записана в колонці 18/03 — 24/03 під маленькою і великою літерами «мГ». Він закреслює двійку з двома нулями навпроти неї і сідає з калькулятором до розрахунків. Згодом у тій же колонці, що явно була недописана, з’являються й інші літери: великі «А», «О», «М»… Тільки йому одному відомо, що це означає. За якийсь час перелік завершується підведеною рискою з цифрою 10, що зовсім не відповідає сумі з кількома нулями, але раптом навпроти неї він швидко виводить «ремонт» і загортає записи. Ховає калькулятор і зошит у сейф, звідки їх і витягав, та, вдоволено завалившись у крісло, вмикає запис якоїсь операції на своєму ноуті. Йому смакує запашний чай уприкуску з Ганнусиними пампушками під криваве відео й закадровий голосовий супровід. Звичне діло для хірурга.

У двері стукають і безпардонно смикають за клямку, наче точно знають, що тут ще хтось є. Сергій невдоволено підходить до дверей, але раптом передумує і вертається за стіл.

— Старий, відчини, то я! Забув тобі щось сказати, — глухим голосом говорить Ромко.

— Ти ще тут?! — усміхається, відчиняючи, Сергій.

— Чуєш, друже, тут така ситуація. Дівчинка одна, інтернатська. Ну, з притулку, що на Левандівці…

— Ну-ну, кажи вже. Що ти тягнеш?

— Ми колись уже їм допомагали, пам’ятаєш? Там вагітність була після зґвалтування, — нагадує уролог.

— Та так. Як таке забудеш?!

— Ну! То тепер там сепсис, і діагноз не можуть встановити. Просять нас долучитися, щоб кілька фахівців було. Хірург оперуватиме, а ми щоб були поруч.

— Ох, благодійність — то не мій профіль, Ромку! Раз поміг — то не все ж! Є інші спеціалісти, лікарні, — крутить носом Сергій Дмитрович.

— Сєрий! Ти ж знаєш, що можуть зашити й відпустити так. А дитини шкода — серце слабке, аби потім знову там лазити й анестезію робити. Дівчинка здібна, добре вчиться, хоч і пропускає багато. Дуже просили директорка й одна моя давня колежанка.

— Ну, холера ясна! Ти вмієш умовити! Якщо лише колежанка — файна кобіта, — усміхається колега.

— Дуже файна! Але знайомити тебе з нею не буду. Усіх мені повідбивав. Тую не дам. Моя дівка!

Чути цокіт жіночих обцасів7, з-за рогу з’являється постать Олени, давньої знайомої, вранішньої пацієнтки.

— Добре. Скажеш, коли там що. Я підключуся, виручу, — поспіхом проговорює Сергій і прощається з Романом.

Останній підморгує колезі й окидає поглядом молоду ефектну жінку. Вона йде, похитуючи округлими стегнами, наче маятник. Її фігура в обтислому червоному комбінезоні схожа на замальований знак нескінченності з китицею із високого хвоста на голові й крапками-туфлями внизу. Наче зійшла з подіуму. І де він тільки таких бере?!

— Аналізи вже готові, дорогий Сергію Дмитровичу? — Вона дивиться на нього інтригуюче й звабливо. — Не могла дочекатися завтра! Хвилююся.

— Авжеж, заходь, Лєнусику! — каже на порозі.

— Котусику, привіт! Як почуваєшся? Вітамінки випила? Прогестерон? — телефонує Вікторії, швидко цікавлячись, що там у неї відбувається. — Ні, сьогодні буду скоро. Не хвилюйся. Зателефоную!

Тоді зачиняє двері кабінету за пацієнткою і прокручує ключ у замку.

Старі світлини

(також до аварії)

Віка лише тиждень як у Сергія, а вже взялася наводити порядки: витерла товстий шар пилюки зі старої пожовклої картонної коробки з-під взуття і з цікавістю зазирнула всередину. Там лежало два дбайливо складених фотоальбоми й пачка різнокаліберних фото. Вони покоїлися окремо, перев’язані крутим паперовим шнурком, на фланелевому клаптику бежевої тканини.

Вона одразу відклала вбік ганчірку, зняла господарські рукавички. Фактично, Вікторія вже закінчила легке прибирання в помешканні, залишилося тільки полити квіти. Але то могло зачекати. Тому вона перенесла коробку на низенький столик у спальній зоні, зручно вмостилася на ворсистому килимі. Розгорнула більший альбом, швидко, віялом, перегорнула сторінки й зрозуміла, що тримає в руках родинні фото Сергія, його мами, тата, дідусів і бабусь. Статичні світлини, які колись можна було зробити лише у фотосалоні, здебільшого чорно-білі. Проте кілька кольорових знимків усе ж знайшлося, зроблених, напевне, непрофесійним фотоапаратом, бо мали не надто добру якість і фокусування. Усі були різного розміру, але, дбайливо приклеєні спеціальними кутничками до сірих картонних сторінок, що не справляло враження неохайності, приваблювали зір нестандартним розташуванням. Очевидно, альбом створювала й підписувала знимки Сергієва мати, бо ж у якого чоловіка є такий заокруглений і плавний почерк із рівними й однаковими великими літерами?! Та й де там чоловікам до фотоальбомів! Хіба лише якомусь останньому з романтиків.