Ника Никалео - Брутальний лікар

Дорогою Віка задрімала, і їй знову наснилася її маленька дівчинка.

І знов у старий сон. Дитина раптом виникла посе ред лабіринту сяючої білизнú стін, ву зькі проходи яких ще дро заливало сонячне світло.

— Не бійся, — тихенько сказала вона. — Іди за мною!

І Вікторія знову пі шла, як і минулого р азу, нама гаючись дот ягнутися і вхопити ї ї за руку, яку ди ти на тр имала позаду, вказую чи йти за собою. Та не давалася вхопити. Віка покірно плелас я, дівчинка зникала за одним поворотом і вигулькувала за інш им, повсякчас губляч и свою візаві, але н е покидаючи її надов го. Її русяве волосс я маяло й іскрилося від сонячних зайчикі в, переливаючись усі ма барвами жовтого й рудого, тоненькі па льчики тремтіли, нач е від холоду, а хода була легкою й неваг омою, ніби вона леті ла над землею, не то ркаючись маленькими ступнями піску. Лабі ринт час од часу про пускав у себе краєчо к синього моря й обр ію над ним. Та дівчи нка туди не звертала , а далі йшла вузьки ми проходами. Нарешт і вони дісталися нев еличкої, але простор ої площі з ракушняку . І тут сон став тро хи іншим, аніж попер еднього разу. Нікого довкруж — лише спек а, пісок і картина Т иціана із зображення м Богородиці.

Образ стояв поруч, спертий на високу дорійську ко лону посеред площ і. Відома трирівнева композиція картини у яскравих червоно-ж овтих тонах од разу п ривернула увагу Віки . Десь вона вже її б ачила: апостоли, які благоговійно дивили ся на Діву Марію, що підіймалася на хмар і в центрі картини. І сам Тиціан, зображ ений у лівому нижньо му кутку. Віка дуже добре пам’ятала всі деталі картини. Бого родиця, завжди зобра жувана в дуже стриму ваних тонах, тут бул а в червоній сукні з синьою накидкою, в оточенні янголяток. І їхні крильця, здає т ься, тріпотіли, роз вівалися, як і всі т канини на полотні… Д івчинка стояла прост о перед Вікою, дивля чись їй у вічі, прон изуючи наскрізь свої м відкрит им і глибок им, небесним поглядо м.

— Ось, візьми! — Вона витягла з-за сп ини руку, стиснену в кулачок, і розімкну ла. — Він твій. Бере жи його!

— Дякую! — Вікторія взяла ключ із бордовою шнурівоч кою, зав’язаною на н ьому бантиком. — А щ о це?

— Хіба не бачи ш?! Це — ключ, — від повіла дівчинка, роз вернувшись у напрямк у картини, поволі зм еншуючись і розчиняю чись у повітряній сп екотній імлі. — Твій ключ! — і її крильц я також затріпотіли на полотні.

І Віктор ія прокинулась у при ємному збентеженні. Її ліва рука була за тиснена в кулачок. Р озтулила — нічого.

— Як ти? Чуєшся добре? — Сергій зауважив, що вона прокинулася, і притулив суху теплу руку до її чола. — Температури нема.

— Так, усе добре. — Віка хотіла сказати «дякую вам», як зазвичай відповідала малознайомим людям, але вчасно стрималася. — Дякую. Я довго спала?

— Годинки зо дві, так. Але це нормально у твоєму стані. Відпочивай. Скоро кордон, сподіваюся, що ми перетнемо його швидко.

«Комфортний у спілкуванні, — подумала Віка. — Та все одно — чужий».

Давні друзі. Сергій і Роман

(приблизно за місяць до аварії)

— Сергію Дмитровичу! Сергію Дмитровичу-у! — У гінекологію сходами підіймається невисокий худенький чоловік у зеленому халаті. — Ти мене чуєш?! Сергію!

— Ой, так-так! Задумався, вибач! Здоров, колего! Що нового? — Сергій відривається від екрана мобілки й ручкається з лікарем, що його доганяв.

— Та тут урологічні проблемки у твоєї пацієнтки. Ось, несу знімки й результати аналізів. Подивишся?! Коли ти там призначив операцію? — запитує уролог. — Е-е, Задоренко Леся Ігорівна.

— Ну, ти таке питаєш. У мене по три-чотири операції на день. Де ж я пам’ятаю. Зараз з’ясуємо, — швидко відповідає гінеколог. — А що там у неї, покажеш?

— Та сам дивись, ясна річ! Вирішувати тобі. Можна пролікувати, а тоді оперувати. Якщо це за показами можливо.

Сергій бере до рук негативи й підходить до світла у вікні.