Ника Никалео - Брутальний лікар

— Де ти поклав ті ліки від голови? — запитала, скривившись.

— Усе у твоїй косметичці. Рецепти, виписка… Є?!

— Є. — Вона вичавила з блістера одну білу овальну пігулку й запила її водою.

— Так часто не варто, хіба дуже болить, — зауважив Сергій.

— Нестерпно, — відповіла Вікторія і відвернула погляд у вікно.

— Шви не тягнуть? Оніміння сильне?

— Жартуєш? Звісно, що так! Жахливо почуваюся, наче мене прокрутили крізь сокочавку.

— Це нормально у твоєму стані, котусику. Усе мине.

Він дивився на неї новим поглядом. Сам себе якось зловив на цій думці. Блідість обличчя, глибокі очі зі своїми внутрішніми переживаннями, зосередженістю і недовірою дивилися якось крізь нього, коли вони зустрічалися поглядами під час розмови. Волосся туго затягнене у хвіст, руки складені в замок — «закрита й недоступна для всіх», наче навмисно демонструвала це своєю поведінкою. Йому до болю в грудях хотілося обійняти, палко пригорнути цю жінку. Сергій переживав неймовірну радість від того, що вона жива й здорова, що все обійшлося і він її не втратив. Але Вікторія — така спокійна, холодна, незворушна й відсторонена. Та все одно від того не чужа йому. Кидав на неї раз по разу погляди. Дивився у дзеркало, коли вона опускала сонцезахисний дашок із дзеркальцем, аби себе розгледіти. Не наносила мейкапу, не чепурилася, не чіпала волосся, лише мастила губи ледь рожевим блиском. І байдуже ковзала поглядом по ньому, коли помічала, що чоловік за нею спостерігає. Навіть не всміхалася тієї миті, хоч і не була далеко думками. Він знав, що все те здолає. Жодна жінка ніколи не залишалася байдужою до нього, до його гострого розуму й палкого серця. Але ця геть не реагувала на всі зачіпки та підступи. Просто сиділа поруч і не відповідала, ніби чужа.

Віхола поволі вщухала, і вже можна було розгледіти вогні прибиральних машин-прибульців, з якими миналися дорогою через кожні кількасот метрів. Легкий вітер крутив у просторі снігове мереживо, що нагадувало тонкі бельгійські плетива. Міста світилися здалеку красивими різнобарвними зимовими вогнями, наче цісарські замки на вершинах схилів або в розлогих долинах. Розчищені дороги давали можливість рухатися швидко, і за кілька годин вони вже сиділи з Назаром в одній із затишних, як у Львові, кав’ярень Кракова.

— Мам! З тобою все добре?! Я такий втішений, що все минулося! — Син міцно стискав її у своїх мужніх обіймах.

— Так, усе гаразд, Назарчику! — відповіла Віка, цілуючи сина й зосереджено спостерігаючи за його реакцією на Сергія.

Усе було так, як і належало б бути: вони радісно привіталися, по-чоловічому. Нічого незвичного, наче й справді зналися довго й були в родинних стосунках. Отже, усе гаразд. Віка може бути спокійною. Та дискомфорт щодо Сергія все ж не зник. Як він може бути її чоловіком? Вона його зовсім не відчуває. Попри те, мужчина поводився вельми комфортно, немов його й не бентежила Вікторіїна амнезія. Він жартував, був дуже дотепним і водночас серйозним, коли розмова зайшла про освіту Назара, його оцінки й стипендію, яку виділив навчальний заклад за успіхи, тож тепер оплата не потрібна. Це дуже потішило Вікине самолюбство. Син виріс і ставав незалежним, підробляв у ресторані вечорами, мав свої кишенькові гроші й навідріз відмовився від допомоги, коли Віка дістала гаманець.

— Мамо, я хочу спробувати сам. Поки що мені абсолютно вистачає стипендії й того, що заробляю.

— Гаразд. Але якщо щось — одразу кажи. Я планувала, що ми заїдемо у якийсь торговельний центр і купимо тобі нову теплу куртку, шапку-шалик…

— Мам, я маю все необхідне. Не переймайся. Їдьте додому. І відпочивай більше: ти маєш втомлений вигляд, — стурбовано зауважив Назар.

— Так і є. Дорога мене виснажує.

— Ну, дорогі мої, то будемо рушати. Ще ж і кордон перетнути треба. Сподіваюся, прикордонники звернуть увагу на наші лікарняні документи й процедуру перетину пройдемо швидко, — сказав Сергій, схвильований Вікиною блідістю, і пішов до бару розрахуватися.

Засніжене місто дуже нагадувало Львів. Ратуша, старі будинки, люди, флер славного цісарського минулого і той же аромат кави, до якого допасовувався ще один — цинамону й гвоздички, що їх так люблять використовувати у випічці поляки. Гурмани! З ними можуть змагатися лише французи, хоча… Ніщо не буде таким близьким і милим серцю, як те, що рідне, своє: ну, де ще ти здибаєш такий сирник із родзинками, маком, присмачений справжньою шоколадною поливкою, як не у Львові?! Вікторію цей спогад завжди зігрівав і створював затишок. Куди тим французам!