Ника Никалео - Брутальний лікар

— А то якраз дуже потрібне місце для жінки, — сміється про себе лікар. — Трипільські баби які?!

У двері стукають. Сергій втомлено закочує очі й відкидається на спинку високого світло-коричневого шкіряного офісного крісла. У нього весь кабінет кольору какао: стіл, диванчик, шафа й полиці. Лише вікно та стіни — білосніжні. Усе нове, вилискує, наче з посудомийки, і приємно бавить око. Уже майже десять років відтоді, як він очолив відділення. Насамперед зробив сучасний ремонт в операційній, кількох палатах і своєму кабінеті. А потім уже поволі, потроху, в міру надходження грошей і пацієнток, доробляв решту. Мріяв про грантові кошти, та, на жаль, зовсім не мав часу ще й на ту писанину. Усе сподівався, що якийсь недолугий інтерн трапиться, який сяде та й візьметься за цю паперову роботу. Однак приходили тільки вельми зацікавлені своєю роботою особи. І Сергій чекав.

— Заходьте!

— Ну, ти як? Сам? — На порозі з’являється уролог.

— Ой, Ромку! Я забув тобі зателефонувати. Тут стільки роботи…

— То ти не йдеш? Пропустиш нині басейн?

— Я ходив уранці, друже. — Він потискає колезі руку й вивалює на стіл усе, що є в пакунку з великими червоними літерами НП. — Давай уже завтра, бач, скільки мені ще треба всього порозгрібати?!

— Ого! Бізнес — і нічого особистого, — підсміюється уролог. — І чого я в гінекологію не подався?!

— У кожного свої вподобання, — підколює Сергій.

— Ну-ну, колего!

— Гаразд! Я жартую. Наступного тижня починаємо заміну вікон в ординаторській та сестринській. Подивимося, якщо будуть ті віконні профілі добрі, то дам тобі відмашку.

— Ой, як мене бісить ця господарська діяльність.

— А бездіяльність ще гірше. Що ж робити, як така в нас система: про все дбає завідувач, — сміється Сергій.

Розмову перериває дзвінок його айфона.

— Ти когось чекаєш, друже? — зводить брову уролог.

— Ні, лише робота. — Він натискає відбій на екрані з написом «Олена Красноступ». — Повно незавершених справ.

Роман крокує до виходу й уже у дверях:

— Ця робота — не твоя сім’я, старий! Вона тебе не пригорне, не поговорить, не дасть родинної втіхи.

— Не треба! Усе буде добре, не переживай.

— Час іде. Потім западеш на якусь молоду вертихвістку, і вона тобі роги наставлятиме на старості. Му-ууу!

— Та йди ти! Спиляю і прикрашу стіну у вітальні, — підхоплює жарт Сергій — він ще не хоче розповідати нікому про Вікторію, щоб не схарапудити це диво. — Давай! До завтра!

Двері зачиняються, і лікар сідає в крісло пити свій чай, що поміж розмовою з Ромком йому непомітно занесла Ганнуся. Вона вміє бути тінню, коли це потрібно. Навчилася вгадувати його настрій, бажання, відбивати від надто надокучливих пацієнток, викликаючи на вдаваний огляд чи до головного. Чоловік її дуже цінує. Вона для нього значно більше, ніж просто працівник. Часто терпляче зносить його чудернацькі випади, хоча з нею він собі ніколи не дозволяє жодної брутальності, зневажливої іронії. Вона йому майже заступила маму, родину, турботу дружини. Хороша жінка та Ганнуся.

— Е-ех! Шкода, що ви заміжня, Ганно Павлівно!

— А то б що? — Вона тихенько увійшла. — Я вам пампухи обіцяла принести.

— У-ух! Пампухи, — сміється він. — Та одружився б із вами, навіть якби ви того й не хотіли.

— Ой, людоньки, ха-ха! А двадцять літ різниці поміж нами вас не бентежить, женишок ви мій дорогенький?! — стишено регоче головна медсестра.

— Аж ніяк! Я люблю мадамів з досвідом, мудрих. Тому ніяк і не оберу. Нема нікого, окрім вас, Павлівно! — і раптом мимохіть згадує: — Ох, я ж вам премію ще не дав!

Медсестра затримується біля зачинених дверей. Він підходить до шафи, відчиняє свій сейф, витягає відтам грубий учнівський зошит на пружинках і, розгорнувши на закладці, щось шукає. Знайшовши із вигуком «О!», маленьким ключем зі своєї зв’язки відмикає невеличку коробочку. У ній стопками лежать купюри, як в обміннику: гривні, долари та євро. Сергій відраховує сто баксів і, склавши їх удвоє, наче хтось бачить цю сцену, передає Ганнусі.

Жінка всміхається, дякує і прощається. Він уміє підняти їй настрій. Сергій Дмитрович проводжає її поглядом і зачиняється в кабінеті зсередини.

— Так-так, подивимося, — сам до себе говорить лікар і сідає за свої розрахунки.

Його зошит списаний великим розлогим почерком із чомусь скрюченими й понівеченими цифрами. У них важко розпізнати що є що: трійка схожа на п’ятірку, двійку не відрізниш від сімки й решта також плутається. Усе зрозуміле лише йому.