Ника Никалео - Брутальний лікар

Першу сторінку прикрашала світлина, де батьки вдвох сиділи обійнявшись, дуже стримано, навіть цнотливо, зовсім у стилі стандартних совєцьких фото: чоловічі руки покривають руки жінки, що лежать у неї на коліні. І поруч така сама знимка, але вже із Сергієм. Там він, ще зовсім маленький, років трьох-чотирьох, сидів у тата на руках, а поруч схилилася мама. Обоє вже в доволі зрілому віці, певно, десь за сорок. А може, Віка помилялася, можливо, її вводила в оману стара, порепана від часу чорно-біла світлина. Сергієва мама — дуже красива жінка, з прямим упевненим поглядом, з пишною кучерявою короткою зачіскою, а батько — зовсім голомозий, що вразило Віку, адже сам Сергій пишався густезною шевелюрою без жодних ознак облисіння. Певно, йому передався мамин ген.

Ніколи не розпитувала його про батьків, родину. Сама не знала чому. Не тому, що було байдуже, але якось не приходилося до слова, не випадало, тож зараз із потроєною цікавістю уважно розглядала світлини.

Вони раніше жили в будинку. Про це Вікторія знала із його слів також. Кілька кольорових фото було зроблено знадвору, навпроти невеличкої селянської хати на два вікна й парадних дверей посередині. Ними, очевидно, ніхто не користувався, бо для цього потрібно було б відчиняти хвіртку з подвір’я, що вела у квітник. Там росли мальви, чорнобривці та ромашки. Було видко підрізані два кущі бурячкових півоній (старого французького сорту — про себе зауважила Віка), осібно стирчали домашні синенькі черевички. Уздовж сітки стелилися руді нагідки. Одне слово, невибагливий сільський набір квітів, утім дуже милий і близький спогадам самої Вікторії. Їй аж запахло дитинством і Жовквою. «Цікаво, що то за місцевість?» — подумала Віка, однак, проглянувши всі підписи під світлинами, не знайшла про це жодної помітки.

Перед хатою росла висока й розлога груша, рясно вкрита невеличкими зав’язями майбутніх плодів. Подвір’я застеляла густа трава. Згорблений дідусь із бабусею в жовтій хустині сиділи поруч на призьбі, до них притулився їхній син, Сергіїв батько. А його мама, мабуть, їх і знимкувала. Погода стояла сонячна, тож фото вийшло занадто світлим, аби розгледіти дрібніші деталі.

Наступна фотокартка була портретною. На ній мати Сергія тримала його за ручку, а він, у підколінниках і смугастих шортиках, у такому ж картузику, стояв на недолугій порожній полиці для книжок. Тлом слугувала вицвіла брудно-блакитна тканина, що звисала зі стелі. Віка також мала в колекції схожу родинну знимку, щоправда, у часи її дитинства вже не підставляли тих поличок — для того в студіях існували спеціальні стільці. Маленький Сергій, з рожевими пухкенькими щічками й спантеличеним поглядом, з білими кучерями, викликав у Віки замилування й усмішку. Мати ж мала на диво серйозний і зосереджений вигляд, наче це була не родинна зйомка, а фото на паспорт. Строгий одяг — білий верх, чорний низ. Лаковані чорні туфлі із квадратно-округлим носком і широким каблуком. І жодних аксесуарів, навіть разка намиста. Лише тоненький ремінець із годинником на правій руці. О! Таки так, удався в матір, яка, судячи з усього, також була шульгою.

У самої Віки таких фоточок — дві шафи й ціла торба. Кращі також повставляла у фотоальбоми. А більшість пилюжилася на стриху8 в Жовкві. Якось улітку із сестрою шукали там нижню частину від старого бабусиного креденса9, куди Улянка задумала складати насіння та цибулини тюльпанів, і випадково натрапили на коробку з їхніми дитячими знимками. Село, Свиня-ріка довкруж замку й дітлахи в ній. Нікого не лякало те, що в річку виливають помиї з усіх розташованих уздовж хат. Та злив у ті часи був суто органічний, і те не залишало масних кольорових плям на поверхні води: мальки плавали й жабки плодились у тому потічку все одно. Тоненькі кладочки через нього не завжди могли вмістити одночасно двох малюків, які так і пхалися один поперед одного, аби першим перетнути воду. Тож коли хтось необачно плюхався донизу, то найчастіше видряпувався на крутий берег з однією, а то й двома п’явками на ногах. Ох, і крику тоді було та вереску! Але однаково й далі тіснилися на кладочці. Такий собі екстрим. І оті фото, де вони рядком сидять на кладочці, а внизу тече річечка, по краях укрита незабудками та калюжницями, приємно розігріли спогади в душі й розлилися сонцем у серці. Улянка мала такі ж фото зі своїми однолітками та старшими за Віку подругами. Але й з Вікторією удвох вони також є — у сплетених вінках на головах із зібраних у ріці квітів, наче дві дівчинки-весни: рожевощокі й блакитноокі, русоволосі, з косами в кулак. А далі, перебираючи фото, знайшли себе кількамісячними голясиками на овчинах, сфотканих у студійних умовах. Тут-таки були і мама, і тато поруч. А ось уже й Улянка — велика серйозна дівчинка, і тато з мамою — прості сільські батьки з голомозою Вікуською на руках. На жаль, не було ані дідусів, ані бабусь на знимках. Їхні фото лежали окремо. Зате купа світлин із вуйками й тітками, дальніми родичами та знайомими.