Антін Щегельський - Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби

— О, а тебе хто сюди звав? — Накинувся він на Грабовського. — Ми дезертирів не приймаємо!

— Отець, заспокойтеся, — втрутився прес-секретар. — Він зі мною.

— Тоді інша справа! — Редактор хоч і був добряче п’яний, але пам’ятав, що з годувальником конфліктувати не можна. — За чим затримка? — Змінив він тему. — Наливай! Тост! Тост! — З викинутою вбік правицею редактор був чимось схожий на карикатурного вождя третього рейху з плакатів «Вікон РОСТА». Так само невеликий на зріст, такі ж мініатюрні вусики. Тільки аж занадто вже затовстий. — Ша! Римський сенат сказав!..

Що сказав Римський сенат, учасники застілля так і не довідались. Бо великий трибун раптом почав лаяти університетську освіту, заявляючи, що лише той справжній журналіст, хто, як він, закінчив короткострокові редакторські курси при вищій комсомольській школі в Москві. А після чарки, так і не дотягнувшись рукою до закуски, раптом, як безформна інертна маса, сповз на підлогу.

Поки Шапочка з Грабовським волокли редактора до його кабінету, висаджували й вкладали на диван, кореспондент Сашко із новеньких, встиг збігати в гастроном і поповнити запаси спиртного. Що ж до закуски, то на неї ніхто не звертав уваги. Заїдали кавуном…

На ранок Петренко з Грабовським почувалися гірше, ніж перепущена через коняку солома.

— Вискочимо на каву, — подав ідею шеф.

— Ліпше по пивку, — запропонував Грабовський, у якого після вчорашнього розламувалася навпіл голова. Адже спілкування з редакційним спонсором завершилось майже опівночі горілкою під морозиво. «А тепер бігом додому, щоб не розвезло», — кинув він товариству, зупиняючи таксі. Та порада впала на неродючий ґрунт. Грошей на таксі не було. Тож добиралися громадським транспортом. Як саме? Про це сьогодні вони можуть лише здогадуватись. Не даремно ж кажуть, що коли вранці не соромно за вчорашнє, — п’янка не вдалася. Їм було соромно. Настільки соромно, що навіть не могли пригадати, за що й перед ким.

Той сором вони заливали холодним пивом у барі посеред фонтану, що в скверику навпроти міністерського офісу. Але приємна прохолода ззовні, що доповнювалася майже крижаним пивом зсередини, врятувала ненадовго. Треба було йти до праці.

Щойно повернулися в кабінет, як подзвонила Софія Борисівна.

— Антоне Петровичу, зайдіть до мене. Треба поговорити.

Ще на порозі кабінету Грабовський увімкнув у кишені диктофон на запис. Тепер можна й розмовляти.

— Чому ви не виконуєте мого розпорядження? — роздратовано запитала Софія Борисівна.

— Якого ще розпорядження? — перепитав, ніби не зрозумів, про що йдеться.

— Я ж попереджувала, що Міністр завантажений важливими справами, а тому всі матеріали на погодження ви мусите подавати через мене.

І тут Грабовського прорвало:

— Уявляю що може залишитися від оригіналу після того, як він побуває у ваших руках! — з сарказмом у голосі відповів він. — Міністр сказав посилати тексти на погодження особисто йому. І я відправлятиму тільки на його e-mail. Я вам не Петренко! Всяким малограмотним вискочкам втручатися в мої матеріали не дозволю! — Він чекав емоційної бурі, словесного тайфуну. Навіть почав жалкувати, що не стримався й зірвався на крик. Але, о чудо! лайка справила на Софію Борисівну несподіване враження. Вона, як той шолудивий пес, «підібгала хвоста», знітилась і навіть почала виправдовуватися.

— Зрозумійте, проти вас особисто я нічого не маю. Більше того, дуже ціную і поважаю ваш талант. Здавна зачитуюсь вашими матеріалам. І обіцяю, що без вашої згоди жодної правки вносити не буду. Але хочу порадити: звикайте працювати під моїм керівництвом. А про Петренка забудьте. Питання його звільнення вже давно вирішене. Із дня на день Міністр підпише наказ. Ви всі переходите в моє підпорядкування. А посада начальника вашого відділу буде вічно вакантною. Міністр обіцяв мені. А він слово тримає.

— Нічого не знаю, — затявся Грабовський. — Поки міністр не накаже мені особисто, посилатиму тексти на погодження тільки йому…

Повернувшись до себе, Антон увімкнув диктофон через колонки, — нехай усі слухають, який він герой. І колеги слухали, захоплювалися мужністю Грабовського, який дав відсіч ненависній усім Софії Борисівні. Та коли дійшло до місця, де С.Б. говорила про те, що доля Петренка вже вирішена, Василь Григорович якось зблід, осунувся. А назавтра зліг з діагнозом «гіпертонічна криза».

Ще перебуваючи на лікарняному, Петренко подав заяву на звільнення. Слідом за ним звільнилася й перекладачка Світлана.