Антін Щегельський - Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби

— Не розумію, чому ви так тримаєтеся за цю телевізійну ляльку?! — зривалася вона на крик.

Тут доречно зауважити, що неприязнь Софії Борисівни до Петренка була спричинена не тільки і не стільки тим, що він ставленик Грищенка, який принципово не бажає їй коритись. Причина крилася значно глибше. Софія Борисівна ніяк не могла пробачити Петренку те, що свого часу він був відомим на всю країну телевізійним ведучим, тоді як вона лише безуспішно мріяла про таку кар’єру. Боже, як їй хотілось щоб люди на вулицях впізнавали у ній телезірку! Щоб показували на неї один одному як на знаменитість! А замість цього лише зрідка в черговому телерепортажі з прес-конференції чи брифінгу міністра справедливості, вона епізодично потрапляє у кадр. Ну як тут не помститися улюбленцеві долі! Нехай навіть колишньому.

— Він же все життя, як папуга, повторював чужі слова! — Вела далі Софія Борисівна. — А власного інтелекту у Петренка — нуль. Якщо вам потрібний такий керівник відділу, якщо вам потрібна така прес-служба, тоді я сьогодні ж подам заяву на звільнення! — Говорила так емоційно й голосно, що навіть у приймальні за щільно зачиненими подвійними дверима було чути кожне слово. Софія Борисівна вичитувала міністра як хлопчика. Велася з ним так, ніби назавжди вхопила свого «Бога» (читай, міністра) якщо не за бороду, то, принаймні, за набагато пікантніше місце. І що найдивніше, той слухав її, опустивши голову. І лише зрідка кидав заспокійливі репліки. А на закінчення примирливо пообіцяв навести лад у цьому питанні.

Мобілка в кишені Петренка запищала саме тоді, коли вони з Грабовським підходили до Національної радіокомпанії.

— Слухаю, — озвався Василь Петрович.

— Де вас носить?! — Накинувся на нього Роман Михайлович.

— Ми на радіо. Домовляємось про співробітництво, — спокійно відповів Петренко.

— А хто вас туди посилав? — Дратувався Грищенко.

— Ми ж відділ взаємодії з засобами масової інформації, от і домовлялися про взаємодію.

— Бігом сюди! На вас чекає держсекретар!..

— Ох мені ці журналісти! — Майже пошепки просичав Грищенко, коли вони розпашілі й захекані зайшли до кабінету. — Зрозумійте, що міністерство — це не газета і навіть не телебачення. Тут всяка зайва ініціатива карається. Невже ви досі не помітили, що начальство не хоче втручатися у президентські політичні ігри. Бо ще невідомо хто переможе на наступних виборах. А жити треба буде й після них…

У кабінеті, дуже схожому на міністерський, у такому ж кріслі, за таким самим столом возсідав високий, стрункий, з пишною русявою шевелюрою й такого ж кольору кошлатою бородою, у якій зрідка сріблилася рання сивина, повний антипод міністра, державний секретар Віталій Станіславович Чаплинський. Його політична кар’єра була досить стрімкою. Ще до проголошення незалежності він по обміну студентами потрапив на навчання у Сорбонну. Блискуче захистив докторську з міжнародного права. Працював в українських представництвах за кордоном. І вже зрілим фахівцем якось несподівано для всіх увірвався в політику. З першої спроби переміг на парламентських виборах в одному із найскладніших столичних мажоритарних округів. Готувався зайняти депутатське крісло повторно. Але перед наступними виборами майстри чорного піару розкопали найпотаємнішу пристрасть Чаплинського: хоч він і не гребував жінками, та справжню любов відчував лише до юнаків. Не лише розкопали, а ще й пообіцяли оприлюднити пікантні фото з сауни, якщо пан Чаплинський не зніме свою кандидатуру на користь іншого кандидата. Якби не друзі та колеги по далеко не політичній орієнтації, які замовили за нього слово перед гарантом Конституції, бути Чаплинському політичним покійником, а не державним секретарем.

У міністерстві пан Чаплинський прославився як демократ, до якого можна було запросто підступитися, попросити поради чи допомоги. До роботи не присікувався, хоч за її результати питав суворо.

— Чим ви займаєтеся? — поцікавився він у Грабовського.

— Закінчую розшифровку записів підсумкового засідання робочої групи з конституційної реформи. А ще за дорученням міністра продовжую знайомитись з роботою департаментів.

— А що пишете?

— Інтерв’ю з уповноваженим у справах дотримання Конвенції про захист прав людини Валерієм Логвином.

— Гаразд. Тільки постарайтеся цього місяці написати ще щось цікаве.

— А ви над чим працюєте? — запитав у начальника відділу Петренка.