Антін Щегельський - Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби

Отак, самі того не бажаючи, наші герої пізнавали міністерські таємниці із чорного ходу.

Валерія дотримала слова. Перше, що вона зробила, це добилась перенесення слухання справи в районний суд за місцем проживання відповідачки.

— Навіщо тобі це? — з докором питав Грабовський. — Так ти тільки налаштуєш проти себе суддів.

— Не скажи. Ти впевнений, що позивач не дав своєму судді хабара?

— Звідки у п’яниці гроші?

— А адвоката, між іншим, твій п’яниця найняв із найдорожчих. Значить, і суддю могли купити. Я мушу бути впевнена, що в процесі слухання справи ніхто не витягне з рукава козирного туза чи джокера. Тож дозволь мені самій вирішувати, як робити мою роботу.

Сеньйорита Вишенька таки добре знала свою справу. Аби загальмувати процес, подала клопотання з проханням відкласти слухання поки вона, як щойно найнятий адвокат, увійде в суть справи. Тим часом зібрала всі чеки, що свідчили про погашення кредиту та квитанції про сплату за комунальні послуги, довідки про розмір зарплати кожного із колишнього подружжя та про заборгованість по аліментах, добула в медвитверезниках копії протоколів затримання позивача і квитанцій про сплату за холодний душ і ночівлю. Серед колишніх друзів, колег по роботі та сусідів, які знали обох не один рік, розшукала тих, хто свідчитиме на боці Петренкової невістки. Дати свідчення погодились також вихователі дитсадка, у який ходив Світланин син, коли вони жили з рідним батьком, а також вчителі зі школи, де малий навчається сьогодні. А потім подала зустрічний позов.

Боротьба старої й нової адвокатських шкіл була досить запеклою. Хоч як це прикро було усвідомлювати кращому представникові радянської адвокатури і асу судочинства в царині поділу нерухомості, але молодість брала своє. Валерія зуміла довести суду, що саме Світлана, яка отримувала у десять разів більше від чоловіка, фактично самотужки виплатила житловий кредит. Та й зараз продовжує сплачувати за комунальні послуги. А батько, який з моменту офіційного розлучення не дав своєму синові жодної копійки аліментів, тепер намагається руками суддів позбавити його ще й даху над головою. Тож суддя ухвалила виселити горе-батька зі спірної житлоплощі й передати квартиру її дійсним господарям — матері з дитиною.

Програвши в суді першої інстанції та в апеляційному, адвокат колишнього Світланиного чоловіка звернувся до Верховного суду.

І тут Петренко вирішив ще раз перевірити свого друга й начальника Грищенка «на вошивість».

— Не підстрахуєте у Верховному суді? — Якось запитав він у шефа.

— У вас там якісь справи? — Здивувався Роман Михайлович.

— Так невістка ж судиться з колишнім за квартиру.

— Вже у Верховному? — подивувався той. — Ви ж недавно казав, що потрібна підтримка в районному. Чому ж ви мені не нагадав?

— У вас були свої клопоти: то Ялта, то Варна, то Карлові Вари…

— Ви що образився?

— Та ні. Хто ж на таке ображається? Чорнобильська відпустка — то святе. Та ще й за кілька років поспіль.

— Воно й правильно. Бо скільки того життя і здоров’я!

На тому розмова скінчилася. Більше до неї не поверталися ні Петренко, ні Грищенко. Перший тому, що Верховний суд і без втручання свого колишнього члена, залишив у силі ухвали судів двох попередніх інстанцій. А інший — через свій характер. Грищенко жив своїм життям і згадував про ближніх лише тоді, коли це було потрібно йому. Винятком були хіба що години відпочинку в колі друзів. Тобто тих, хто вмів вислуховувати його задовгі, розумні аж кучеряві монологи і тости, захоплюватись його сміливістю і безкомпромісністю, які особливо яскраво розкривалися під час кожних парламентських виборів. Він був хлопцем хоч куди, навіть із претензією на звання захисника народних інтересів. Але завжди в чомусь не дотягував і в парламент потрапляли, може й не кращі за нього, та інші.

Новобранців, яким, за задумом найвищого керівництва, належало стати рупором найсправедливішого відомства держави, якось непомітно згуртувала неприязнь до спільного ворога. А що обов’язки працівників їхнього відділу ще жодним документом не регламентувалися, то бажаючих підім’яти його під себе вистачало. Чи не найпершою серед претендентів на владу була Софія Борисівна. Не минало дня, щоб вона не продемонструвала свої претензії, чи бодай чимось не вкусила Петренка. Василь Григорович платив їй тією ж монетою, обравши своєю зброєю численні помилки, якими рясніли матеріали Софії Борисівни, розміщені на сайті міністерства. Вона ж безапеляційно відповіла: