Антін Щегельський - Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби

Нагадування про газету Миколиної юності приємно полоскотало самолюбство. Як давно те було! Якими вони були тоді молодими й наївними. Їх знало все місто. Їх читали. Їм вірили. Та само, як і вони щиро вірили в те, що покінчивши з комуністичним минулим і здобувши незалежність, Україна розквітне як одна з найбагатших європейських держав. Тільки де той добробут, де багатство, про яке вони мріяли і яке прогнозували економісти-романтики? Розтягли. Грубо і тривіально. Столичні вечірочники чи не найпершими в Україні почали розхитувати і руйнувати систему. Засліплені вірою в прекрасне майбутнє, навіть не помічали комсомольських і компартійних мародерів та стерв’ятників, які йшли позаду, підбираючи трофеї їхніх перемог. І якщо журналісти так і залишилися голодранцями, то компартійні командос, примноживши стократ те, що тоді погано лежало, стали сьогодні господарями країни й життя.

— Я хочу запропонувати роботу, яка відповідатиме вашій кваліфікації, — вів далі міністр. — Як тільки закінчите обробляти матеріали по конституційній реформі, починайте знайомитись із департаментами й готуйте цікаві читабельні матеріали про їхню діяльність. Ну і, зрозуміло, перед тим, як віддавати у пресу чи розміщувати на сайті, знайомте мене з текстами. Скидатимете на мою електронну адресу. Згода?

— Але ж у нас досі немає на чому працювати, — скрушно мовив Грабовський. — На увесь департамент один старенький комп’ютер, до якого треба займати чергу. Ні тобі електронної пошти, ні Інтернету.

— Сьогодні ж буде вам персональний комп’ютер. Ще проблеми є? Тоді до праці. А прес-релізи писатимуть Петренко з дівчатами.

Не встигли вони повернутися у відділ, як системні інженери на чолі з директором департаменту інформатизації Іваном Гикавкою у супроводі Лаврентія Павловича Ґазди приперли новенький комп’ютер і встановили на Миколиному робочому столі.

— А де колонки? — поцікавився Грабовський.

— Що, музику слухати? — запитав колишній полковник КДБ Ґазда. — У нас це не вітається.

— Диктофонні записи розшифровувати, — пояснив Грабовський. — Міністр обіцяв, що мене забезпечать усім необхідним для роботи. До речі, а коли буде цифровий диктофон?

— Візьміть один у Софії Борисівни. Скажете, що я так велів.

Тут доречно сказати, що до виходу на пенсію полковник КДБ Лаврентій Павлович завідував департаментом режиму міністерства. Контролював доступ до секретної інформації, стежив за лояльністю співробітників, тощо. Якось непомітно, ніби те сталося само по собі, Ґазда став чи не найголовнішою фігурою в міністерстві. Без погодження з ним не приймали людей на роботу й не призначали на вищі посади…

Сьогодні він скромний радник міністра з господарчих питань або просто завгосп. Посада скромненька, але досить впливова. Навіть з того, як прес-секретар міністра беззаперечно віддала диктофон і все необхідне начиння до нього, Грабовський зрозумів, що з Лаврентієм Павловичем у цих стінах рахуються майже так само, як і з самим міністром. Аж тепер до нього дійшло, чому заявки на оргтехніку і все інше, необхідне для роботи, підписані держсекретарем, вже майже місяць залишаються не задоволеними. Уся справа в особливому статусі Лаврентія Павловича та його симпатіях і антипатіях.

Отримали першу зарплату. Та таку, що навіть зізнатися соромно. Коли Грабовський побачив у відомості суму, зрозумів чого на Русі чиновницьку платню називали жалуванням. За 20 днів отримав утричі менше, ніж обіцяв йому Грищенко, запрошуючи на роботу. Та він — ще півбіди. Останніми місяцями в газеті у Грабовського виходило не набагато більше. А от Петренко був по-справжньому шокований. Видали на руки три тисячі. На попередній роботі він теж отримував три тисячі. Тільки доларів, а не гривень. А тут ще надійшло попередження з податкової, що протягом двох тижнів мусить доплатити чотири тисячі гривень податків. А де їх візьмеш? От і крутись, як хочеш.

Та, схоже, що не тільки мала платня гнітила сьогодні Петренка.

— У тебе нікого немає в Покровському райсуді? — запитав Василь, коли після роботи пили пиво.

— Ні, а що?

— У невістки проблеми. Перший чоловік подав до суду позов про виселення її з дитиною з квартири. Мовляв, вони вже два роки як там не живуть.

…Історія Василевої невістки Світлани Миколі добре відома. Талановита художниця-мініатюристка з рідкісним даром. Ювелірні вироби, зроблені за її ескізами, неодноразово отримували нагороди на найпрестижніших виставках. А вийшла за вантажника з гастроному. Через рік народила дитину. Навіть під час декретної відпустки Світлана працювала як каторжна. Він же, якщо вірити Василю Григоровичу, не просихав від спиртного. Це й стало причиною розлучення. А невдовзі зустріла Петренка молодшого. Побралися. Купили в кредит нову квартиру. З Василевих розповідей виходило, що ту квартиру, яка тепер стала предметом спору, купувала Світлана. Вже живучи з новою сім’єю в іншій, продовжувала справно погашати кредит. І ось суд. Воістину людське жлобство не має меж!..