Антін Щегельський - Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби

Із самого ранку телефонний апарат на столі директора департаменту Романа Грищенка дзвонив майже безперестанку. Телефонували друзі та знайомі, колеги по попередній роботі та їхні приятелі. Найбільше добивалася якась Олена Дмитрівна. Ось уже понад тиждень як вона оголосила полювання на Романа Михайловича — єдиного, хто на її думку, ще міг врятувати сина від відрахування з інституту за «хвости», а отже й від армії. Грищенко ж про проблеми Олени Дмитрівни був зовсім іншої думки. Дружина покійного однокурсника й сама була вхожа до керівництва синового інституту. Колись навіть викладала там. Але існує тип людей, які, замість того, щоб, не напружуючись, поворухнути власними пальцями, навантажують своїми проблемами друзів та знайомих. Тож Грищенка можна було зрозуміти. Тим більше, що просити декана про послугу — значить стати від нього залежним. А потім ще хто зна чим доведеться віддячувати. Персон «нон грата», яким і відмовити незручно, й допомагати не хотілось, серед тих, хто розшукував по телефону Романа Михайловича, було чимало. Тож, щоб не потрапити в халепу, Грищенко встановив телефонний апарат із автоматичним визначником номера. Ще й не простий, а такий, що жіночим голосом називає номер. Роман Михайлович брався за слухавку лише після того, як прослухає інформацію. А на небажані дзвінки доводилось відповідати підлеглим. Мовляв, шеф десь у керівництва, на виїзді тощо. І це не було великим перебільшенням, бо чимало часу Грищенко таки проводив на виїздах або в керівництва. За день встигав не лише переговорити по телефону з десятками друзів, знайомих та їхніх протеже, але ще й побувати у справах останніх в кількох судах і прокуратурах, переговорити з суддями та обвинувачами. Справлялося враження, ніби усе судочинство держави проходило через його кабінет. І судило воно завжди так, як того бажав Роман Грищенко.

Сьогодні директор департаменту запізнювався. Десь, мабуть, застряг у ранковому заторі. А тут, як на лихо, аж тричі протягом півгодини телефонували з першої приймальні. Вчетверте секретарка міністра пробилася крізь какофонію коротких гудків саме в той момент, коли захеканий і спітнілий Роман Михайлович влетів у кабінет.

— Так. Так. Зараз будемо, — тоном підлеглого, який завинив перед начальством, говорив у мікрофон старший радник юстиції. А потім до нас:

— Ходімо. Міністр хоче особисто познайомитися з вами.

Першим на ясні очі запросили керівника відділу Петренка. А хвилин за п’ять настала черга Грабовського.

У глибині величезного кабінету на третьому поверсі старовинного особняка цукрозаводчика Терещенка за супермодним офісним столом губився у високому шкіряному кріслі-дзиглику худорлявий, невисокого зросту чоловічок. Його напівлиса голова за формою нагадувала продовгувату, перевернуту хвостиком донизу грушу, на маківці якої стирчало ріденьке суцвіття каштанового волосся з ледь помітними прожилками сивини. З-під ріденьких брів, що кущилися по низу возвишеного лисиною чола, зирили маленькі свинячі очиці.

Колись він був непримиренним борцем за справедливість. Навіть очолював тимчасову парламентську комісію, що розслідувала резонансне вбивство відомого журналіста, який добряче насолив президенту та його оточенню. Робота в комісії давала можливість їздити у відрядження по закордонах, що він успішно й робив, без зайвих зусиль наживаючи політичний капітал вітчизняного та іноземного розливу.

А що всяка непримиренність має свою ціну, то, потерпівши поразку на чергових парламентських виборах, він поміняв свою тверду позицію на м’яке міністерське крісло.

Правда, в його душі все ще боролися порядність та вірнопідданість. Хоча все частіше верх брала остання.

— Я запросив вас, щоб познайомитися поближче, — тихо промовив він і простягнув для потиску теплу пухкеньку руку. — Як вам працюється?

— Ніяк не звикну до щоденних авралів. Чомусь начальство завжди згадує про термінову роботу у другій половині дня. Поки зберемо по департаментах потрібні матеріали, на їх опрацювання й написання анонсів та прес-релізів не вистачає часу. Доводиться чи не щодня засиджуватися до пізнього вечора. А тут ще обробка даних по конституційній реформі…

— Більше не переймайтеся такими дрібницями. Я не з тих, хто забиває цвяхи ноутбуком. Пам’ятаю вас ще по публікаціях у «Вечірній столиці».