Кристина Лукащук - Сусід

Побігла до дверей. Клацнув замок. Не бачила, що там відбувалось, але якусь мить, поки знову той замок не клацнув, чула здавлений жіночий і зле притлумлюваний чоловічий голоси. За мить двері затворились і голоси зникли. Наче нічого й не було.

Вперше за довгий період, тільки-но торкнувшись подушки, відразу поринула в сон без сновидінь.

Страх. Завдяки тій жінці з автовокзалу тепер я знала як називається звір, якого ретельно годувала й плекала щодня. Немов з коханцем з ним прокидалася і з ним лягала спати. Цікаво як Володька зреагував би на моє спостереження? Приревнував би чи гидливо скривив свої досконало зліплені уста. Від однієї згадки про цього зчужілого за останній період чоловіка, зловила себе на думці, що усміхаюся. Господи! Це ж потрібно було так закохатися…

Невже цю ситуацію годі було спрогнозувати зі самого початку. Невже нічого не підказувало, що не слід закохуватися в чоловіка, місце якого на сторінках дорогого глянцевого журналу. Невже не розуміла, що я проти нього така собі — сіра миша. І що саме так завжи будуть сприймати нас ті, хто поруч: в транспорті, на вулиці, в кав’ярні.

Що я собі вбила в голову? Що я краща? Краща від всіх, кого стрічав досі? «Чому ж тоді обрав мене?» — кволо волала моя підвідомість, для якої все не було так просто і однозначно. «Бо ти сама вішалась йому на шию», — відказував мій розум, який також не знаходився у кращій формі. Щось всередині мене обурювалось від такої оцінки ситуації, але я вже не слухала.

Мене понесло — я картала себе на чому світ стоїть. Вичитувала сама себе як школярку, якій не дають і слова сказати у своє виправдання. «Але ж він хоче, аби я народила йому дитину…», — з’явилась квола думка, коли від втоми припинилось моє самокатування. «Що ж? Мабуть і цьому можна знайти пояснення», — твердив своє мій розум.

Довше не витримую внутрішньої боротьби і… ридаю. Голосно, безвтішно. Ніхто мене не чує, ніхто не стримує, тому я даю волю своїм почуттям. Біль, образа, розпач… страх. Саме страх заповнює мене зі середини, коли я втихаю, спустошена і обезсилена плачем.

Мені робиться страшно настільки, що боюся дихати. Нога, на якій лежу — затекла, але я боюся ворухнутись, аби не потривожити мого звіра. З острахом прислухаюсь до тиші яка завжди панує в моєму помешкані. Ніколи не вмикаю радіо, яке висить на кухні.

А раптом не почую як він телефонує…

Ранок застає мене в тій же позі, що й учора. Я жодного разу за ніч не перевернулась з боку на бік. Права частина тіла затекла і я не чую ні рук, ні ніг. Не знаю котра година, але на вулиці ще доволі сіро, тож мабуть сьома.

Роблю відчайдушну спробу ще раз заснути — бо навіщо мені ставати так рано? Щоб роздуми знову й знову розривали мене на кавалки? Але я все-таки поворухнулась і кров, дрібно поколюючи, тече затиснутими венами та артеріями.

Пробую звестись на ноги, але вимушена одразу сісти назад на ліжко. Кінцівки мене не слухають — мов ватяні. Поколювання стають такими сильними і невблаганними, що інтуїтивно заходжусь розтирати литки. Так значно краще. За якийсь час відчуваю — можу йти.

Не зважаючи на залишки болю чим дуще біжу до лазнички. Падаю на коліна і лише встигаю схопити волосся в оберемок. Блювота вивертає мій шлунок на виворіт. Спазми повторюються не залежно від того, що всередині геть порожньо. Гострий терпкий смак обпалює носоглотку.

Я так і не навчилась робити це безболізно. Трохи рідини потрапило в ніс. Неприємно щипає. Вільною рукою намацую туалетний папір. Смаркаюсь. Давлюся слізьми і диким болем, який з’являється вслід за такими приступами. Це душевний біль. Не знаю звідки він достеменно, але він навдивовижу стабільний.

В лазничці з дзеркала на мене дивиться до болю знайома мені жінка. Довге волосся, не зважаючи ні на що, слухняними пасмами обрамляє бліде обличчя. Як тільки-но завагітніла — перестала його обтинати — кажуть не можна. Не можна то й не можна.

Мені байдуже, хоч краєм ока зауважую, що довге волосся таки личить мені. Заплітаю його в косу. Щось не дає спокою. Так. Знаю. Погляд. Від вчорашнього дня він став іншим. Яким?

Шукаю в очах сліди вчорашніх відвідин Володьки і… не знаходжу. Можливо, страх щось змінив і моєму погляді? Ні. Ще не зовсім впевнена, але ні, це таки не страх.

Десь вже я бачила це погляд. Тільки коли? Перебираю в пам’яті основні моменти свого життя: весілля з Олегом, фективне розлучення, робота в банку, Зустріч з Володимиром. О! Вже знаю. Саме тоді й бачила ці стиснуті, радше зціплені в одну рівну лінію уста і погляд, сповнений… рішучості. Так. Саме тоді я вирішила, що вартую кращого… Господи, що ж вирішила сьогодні?