Кристина Лукащук - Сусід

Я мов навіжена гнала від себе недобрі передчуття, всіма силами намагаючись вдавати гарний настрій. Кілька разів жбурнула пласкі камінці у воду, але вони так жодного разу не пістрибнувши, втопились на місці. Під правою ногою знайшла дірявого камінчика, курячого бога.

— Це тобі на згадку. — Простягла Володькові.

Він взяв, але якось дивно глянув на мене. Боровся, мабуть, зі спокусою чимдалі пожбурити мій подарунок чи переймався тим, що можу зійти з глузду. Що ж — з недавніх пір я також почала цим перейматись.

Уже лягаючи спати зрозуміла, що заворожувало в погляді циганчати — воно як дві краплі води було схожим на мене маленьку.

Ореста завжди була пунктуальною. Восьма година вечора. За вікнами так чорно, що здається — крім нас обох — нікого на цьому світі. Що світло від отієї жарівки над головою — єдине. Трохи моторошно. Бо як би й справді так сталось, то що б ми обидві робили?

— Ви обіцяли щось розповісти.

Аякже. Обіцяла. Мені потрібно думати про себе. Те, що на мені монаша одіж, не рятує мене від зловісних думок. Останній місяць я погано сплю. Не годна тримати облогу своїх спогадів. Мушу їх позбутись. Інакше вони розчавлять мене, скалічать. Єдиний шлях — виговоритись. Можливо, сповідь саме для цього?

Сотню разів безсонними ночами вела мовчазний діалог з Орестою. Достеменно знала як почну свою особисту сповідь, якими словами зачну облегшувати душу. Але в ту мить, коли це потрібно було зробити наяву, мене наче спаралізувало. Кудись зникли стуктуровані думки, логічні зв’язки, часові простори. Все злиплося, немов переварений рис, в одну суцільну глейку масу, яка застрягла поперек горла. Якою давилася.

Сиділа перед сусідкою і давилася своїм болем. І не було нікого, аби постукав мене по спині, щоб викашляти, викинути його з себе.

Тільки захитала головою.

— Обіцяла.

— Зроблю чаю.

— Роби.

Ореста поралась на моїй кухні вправно наче в себе вдома. За короткй час на столі з’явились червоні гонятка в білу цятку, цукерничка з грудками налиплого цукру, сухарі з ванільним смаком (ті, що зазвичай купую в магазині напроти).

Гярячий чай золотисто медовим трунком заспокійливо колихався в горнятку, задаючи певний ритм розмови.

— Я також любила.

— Ви? — Дівчина аж випросталась на табуретці, наче готувалась будь-якої миті зірватись і побігти, якщо перед наю раптом зявиться… монстр в людській подобі. Себто в моїй.

— Так, я. Я не завжди була… монахинею. — Сьогодні як ніколи хотілось говорити лише правду.

Не знала як далеко можу зайти у своїй відвертості, тому залишала собі шляхи до відступу.

— Ви про це ніколи не розповідали. — Здавленим голосом прошепотіла сусідка.

— Так. Не було нагоди. Але вчора… Вчора ввечері, коли ви зізнались мені… у своїх почуттях, я зрозуміла, що мушу зробити те саме.

— Але ви не мусите… — Дівчина наче намагалась стримати снігову лавину, яка вже почала свій незворотній путь на якому гине все, що стає на дорозі.

— Знаю. Але це буде справедливо. Відвертість за відвертість.

— Але…

— Все добре. Я вже все обдумала. Це було не так давно, тому в спогадах усе таке свіже, наче події розвивались геть учора. — Почала я, ритмічно похитуючи горням, в якому в такт з погойдуванням коливався гарячий чай. Іноді рівень напою доходив до самісіньких країв, але я вчасно зменшувала нахил посуду і чай не вихлюпувався на зовні. Цікава гра. — Ми працювали в одній установі… Якщо ви не проти, — звернулась я до дівчини, не випускаючи горня з рук, — я розповім усе, на що зважусь, а ви вже в кінці зможете задати питання і, можливо… мені вдасться на них відповісти.

— Гаразд. — Ореста говорила тихо, наче наперед шкодуючи, що погодилась на запропоновані умови.

— Я була готова на все, аби бути з тим чоловіком. — Відірвавшись від чаю, який поволі почав вистигати, я звела погляд на сусідку.

Жінка й досі сиділа виструнчавчись, наче всередину хто встромив кілка. Після моїх перших слів вона й зовсім знерухоміла. Наче дихати перестала. Навіть повіками не кліпала — слухала. Так. Я потрапила в саму серединку. І я й вона про це знали.

— Готова була зробити геть усе, що просив. — Продовжувала я. — Чи він любив мене? Не знаю. Думаю — ні. Думаю, що він взагалі не здатен любити… Але в ту мить, коли казав, що любить — був таким переконливим, що можливо й сам у це вірив.

Знову глянула в її бік і Ореста, сковтнувши слину, коротко кивнула, наче віддала наказ про розстріл.

Я мовчала, збираючись з думками. Скурпульозно зважувала слова, аби не сказати того, до появи чого на світ я ще не зовсім готова.