Наталія Дурунда - Спокутий гріх

Але молода Біличка вперто мовчала.

Вона розуміла, що помирає. Тому, глибоко в душі, каялася у своїх гріхах. Проте, таємницю сповіді в селі важко зберегти. А норов свого Михайла знала добре. Як відкриється правда — може й дітей повбивати. Бо жінці вже не нашкодить. Тому вирішила: нехай краще вже її душа горить у пеклі, аніж буде наражати на смертельну небезпеку ні в чому не винних донечок. Зціпивши зуби, мовчала.

Мелана знала Ганнину таємницю. Але вона нікому не розкаже, бо це воля помираючої. Стара поклялася, що мовчатиме.

Та гріх є гріх. А тим паче — смертельний. Забруднена душа потрапляє у пастку, вона не має миру, мучиться, скоєне зло шматує її заживо. Розірвати тугий зашморг, в якому опинилася Ганнина душа, могло тільки щире каяття і святе причастя. Повитуха це розуміла, тому всіляко намагалася переконати конаючу жінку прийти до сповіді. Але та була невблаганна.

Нарешті стара не витримала. Ввечері навідалася до священика.

— Я чув, що Біличова жінка не встає з ліжка після пологів, — відповів отець Юрій. — Вже й сам хотів навідатися до неї. То вона аж настільки слаба?

— Боюся, до ранку не доживе, — важко зітхнула Мелана. — Треба поспішати.

Незважаючи на пізній час, священик навідався до хати Біличів. Увійшовши всередину, відразу попрямував до ліжка хворої. Від побаченого аж завмер.

Молоду рум’янощоку Ганну добре знав. Хоч народжувала щороку, але то їй на користь ішло. Здоров’ям аж пашіла. Та й на полях натруджена не була. Михайло, хоч і суворий чоловік, але жінку беріг. Як тільки розумів, що вагітна — до ніякої важкої роботи не допускав. Інші жінки їй відверто заздрили, коли з немовлятами зранку до ночі важко трудилися на сінокосах чи на картопляних полях.

«Що могло статися, аби так згоріти буквально за кілька днів?» — не міг зрозуміти.

Вона була не схожа на себе: бліда, з великими чорними колами під глибоко запалими очима, безпорадна.

— Шкода бідолашну, — ошелешений важко промовив. — Передчасно відцвіла…

Ганна не подавала ознак життя. Отець Юрій легенько торкнувся її руки.

— Жива, — полегшено зітхнув.

— Треба почекати, — пояснила Мелана. — За кілька хвилин прийде до тями.

— Вона при світлому розумі? — занепокоївся.

— Так, панотче, — підтвердила повитуха. — Все розуміє.

А Ганна тим часом бачила сон, де вона молода, здорова, на залитій сонцем галявині разом з дівчатами плете вінок із жовтих квітів. Потім несе його до потічка й пускає по воді. Її заливистий сміх чути далеко. Михайло теж почув. Побачив вінок. Вийняв з води, поклав на свою голову. Дівчина щаслива. Адже Білич — перший парубок у селі. Ще не жонатий, а вже собі хату окрему будує. І не хоч яку, а велику, на дві кімнати й сіни. Брати йому допомагають. У нього своя земля, худоба. Котра би не хотіла за такого хазяйновитого заміж піти. Та він вподобав чорноброву Ганну. Не біда, що їй лише п'ятнадцять. Не буде довго в дівках ходити.

На першому ж побаченні сміливо роздягнув і зробив своєю жінкою.

— Це, щоб ти з другими хлопцями не крутила, поки весілля не відгуляємо, — пояснив до смерті наляканій дівчині. — А коли одружимося — народиш багато синів. Саме хлопчиків, — уточнив. — Бо в ґаздівстві сильні руки потрібні. Нащо мені дівчата, яких лише кормити та одягати треба. От у мого батька — семеро хлопців і жодної дівки. Чого б я досяг, якби мені рідня не допомагала?

Тоді вперше налякалася Михайла. Але заспокоювала себе. Мати ж учила, що чоловікові терпіти треба…

За рік після весілля народила доньку.

Михайло навіть не глянув у її бік. Дружини кілька місяців не торкався, даючи зрозуміти, що гнівається.

Коли у сім’ї з’явилася четверта — Марійка — нерви його здали остаточно. Накинувся на породіллю, стягнув її з ліжка за волосся і, якби не повитуха Мелана, точно до смерті забив би.

Та не минуло й трьох місяців після пологів, як Ганна зрозуміла, що вагітна вп’яте…

Раптом видіння розсіялося.

Хвора прийшла до тями. Важко розплющила очі. Біля ліжка стояв священик і тихо молився. Ганна не могла зрозуміти, де вона: ще жива, чи то вже її похорон? Бо ж те, що у сні бачила — насправді пережила. Здригнулася. Наче лише зараз усвідомила, що смерть справді дихає їй в обличчя. Але вона не хоче помирати! Ні! Їй ще немає навіть повних двадцяти трьох років! Боже, яка молода! Життя прекрасне! Та ще й діти… Наймолодшій Марійці лише рочок! Вона зовсім не пам’ятатиме мами. Ніколи не згадає… Кому вони потрібні? Хто любитиме їх так, як рідна ненька? Хто витре їхні сльози, відчує їхній біль? О-о, Господи!