Її очі не мали так званого східного розрізу, її обличчя було дівочим.
Ерве Жонкур рушив далі, крізь лісові хащі, а коли ліс скінчився, опинився на березі озера. За кілька кроків від нього сидів Хара Кей – сам, нерухомий, одягнений у чорні шати. Поряд з ним лежала на землі сукня помаранчевого кольору та пара солом’яних сандаль. Ерве Жонкур наблизився. По воді озера розходилися колами хвилі, майже непомітні, ніби вони йшли здалека, і ледь торкалися берега.
– Мій французький друг, – прошепотів Хара Кей, не обертаючись.
Кілька годин вони провели, сидячи поруч один з одним: то щось казали, то мовчали. Потім Хара Кей підвівся, і Ерве Жонкур пішов за ним. Перед тим як ступити на стежку, він непомітно кинув одну зі своїх рукавичок коло сукні помаранчевого кольору, забутої на березі. Коли дістався селища, вже настав вечір.
Ерве Жонкур гостював у Хара Кея чотири дні. Почувався так, немов потрапив до королівського двору. Тутешні люди існували, щоб служити цьому чоловікові, і все, що народилося на довколишніх пагорбах, було спрямоване або на його захист, або на задоволення. Життя тихо струмувало, ворушилося чуйно, ніби звір, якого вистежили у лігві. Від сучасного світу цей край відокремлювали століття.
Ерве Жонкура поселили в окремому будиночку, до його послуг було п’ятеро слуг. Харчувався він на самоті, під деревом, усіяним квітами, яких раніше ніколи не бачив. Двічі на день йому не без урочистості подавали чай. Увечері його супроводжували до просторої зали з кам’яною підлогою, де відбувався ритуал прийняття ванни.
Три літні жінки, чиї обличчя були вкриті чимось схожим на білила, поливали його тіло водою, потім витирали нагрітими шовковими рушниками. Руки в них були жилаві, але легенькі.
Уранці на другий день Ерве Жонкур побачив білого чоловіка. Це був англієць. Його супроводжували два візки, навантажені великими дерев’яними ящиками. Він приїхав не купувати. Він продавав.
– Зброя, monsieur . А що у вас?
– Я купую. Грену шовкопряда.
Повечеряли разом. Англійцю було що розповісти: вже вісім років він їздив туди-сюди між Європою та Японією. Ерве Жонкур уважно слухав, відтак спитав:
– Чи знайомі ви з жінкою, молодою, ймовірно європейкою, білою, що мешкає тут?
Англієць жував свою страву, незворушний, як завжди.
– У Японії немає білих жінок. Жодна біла жінка не мешкає тут, у Японії.
Через день він поїхав, навантажений золотом.
Ерве Жонкур знову побачив Хара Кея лише на третій день уранці. Спочатку його п’ятеро слуг зникли всі гуртом, раптово, ніби їх хтось зачарував, а за кілька хвилин з’явився великий японець. Цього чоловіка, заради котрого тут існували всі люди, завжди оточувало коло порожнечі. Здавалося, ніби якийсь таємний наказ звелів усьому світові не порушувати його самотності.
Удвох вони зійшли схилом пагорба на галявину; над нею, у піднебессі, літали десятки великих птахів із лазуровими крилами.
– Місцевий люд дивиться, як літають птахи, і читає майбутнє в їхньому польоті, – сказав Хара Кей. – Коли я був хлопчиком, батько привів мене на місце, подібне до цього, дав мені свій лук і велів підстрелити одного з птахів. Я це зробив, і великий птах із лазуровими крилами каменем упав на землю. Тоді батько сказав: «Спостерігай за тим, як летить твоя стріла, якщо хочеш знати своє майбутнє».
Птахи кружляли повільно, то нижче, то вище, немов старанно намагалися стерти небо своїми крилами.
Вони повернулися до селища у дивному освітленні полудня, більш схожого на вечір. Біля будинку Ерве Жонкура розпрощалися. Хара Кей помалу рушив стежкою, що в’юнилася понад берегом річки. Ерве Жонкур стояв на порозі, проводжаючи його поглядом; коли японець відійшов кроків на двадцять, він спитав:
– Коли ви скажете мені, хто ця дівчина?
Хара Кей простував далі повільною ходою, але без ознак утоми. Його оточували абсолютна тиша та пустка. Немов складаючи якусь обітницю, цей чоловік, хай куди йшов, усюди носив із собою безумовну й досконалу самоту.
Уранці останнього дня Ерве Жонкур вийшов зі свого будинку і вирішив прогулятися селищем. Чоловіки, що проходили повз нього, кланялися, жінки опускали очі та всміхалися. Поблизу оселі Хара Кея він побачив величезну клітку, вольєру, яка містила неймовірну кількість найрізноманітніших птахів. Разюче видовище! Хара Кей казав Жонкуру, що замовляв птахів зі всіх країн світу. Були там такі, що коштували більше, ніж увесь шовк, вироблений у Лавільдьйо за рік. Ерве Жонкур зупинився, щоб придивитися до цієї розкішної примхи. Він пригадав написане в якійсь книжці: чоловіки на Сході віддячували своїм коханим за вірність, даруючи їм не прикраси, а витончених, найкрасивіших птахів.
Читать дальше