Колін Маккалоу - Ті, що співають у терні

— Дружини твоїх гостей — досить пістрява компанія, еге ж? — начебто безхитрісно спитала вона. — Переважна більшість із них значно поступалися мені своєю презентабельністю, хоча ти скоса дивишся на мої яскраво-рожеві плаття. Пані Нікчема мала стерпний вигляд, пані Кізяк розчинилася на тлі схожих за кольором шпалер, а пані Стара Калоша була просто страхопудна. Не уявляю, як її чоловік терпить таке опудало? Ну й дурні ж чоловіки, якщо вибирають собі таких дружин!

— Джастино! Коли ти навчишся запам’ятовувати імена?! Добре, що ти від мене відмовилася, бо для політика ти була б іще тою дружиною! Я чув, як ти безпорадно бекала й мекала, коли не могла з першого разу запам’ятати їхніх прізвищ. Багато чоловіків із жахливими дружинами зробили блискучу кар’єру, а стільки ж, якщо не більше, потерпіли на цій стезі фіаско. Врешті-решт це не грає ролі, головне — масштаб особистості чоловіка, який перевіряється конкретними справами. Мало хто з чоловіків одружується з політичних міркувань.

Джастину й досі збивала з пантелику здатність Райнера швидко ставити її на місце; щоби зберегти обличчя, вона глузливо вклонилася йому — і всілася на килим.

— Джастино, облиш і негайно ж піднімися!

Та вона навмисне, мов не чуючи його, підібгала під себе ноги, сперлася спиною об стіну біля каміна і погладила Наташу. Приїхавши до Райнера, Джастина виявила, що той після смерті кардинала Вітторіо забрав собі його кішку; здавалося, він дуже любив її, навіть стару і примхливу.

— Я казала тобі, що назавжди повертаюся на Дрогеду? — раптом спитала Джастина.

Райнер саме витягував із пачки цигарку; його великі руки ані сіпнулися, ані здригнулися, а так само плавно продовжили свою справу.

— Ти ж чудово знаєш, що не казала, — відповів він.

— Тоді кажу тепер.

— Коли ти прийняла таке рішення?

— П’ять днів тому. Я від’їжджаю наприкінці цього тижня, якщо все складеться нормально. Жду не діждуся.

— Зрозуміло.

— Це все, що ти хочеш мені сказати з цього приводу?

— А що ще я маю сказати, окрім як побажати тобі успіху в усьому, що ти робиш? — відповів він із таким непорушним спокоєм, що вона аж скривилася від болю.

— Що ж, дякую, — сказала вона безтурботним тоном. — Ти ж, мабуть, радий, що я тобі більше не набридатиму й не морочитиму голову?

— Ти мені не набридаєш, Джастино, — відказав він.

Вона відпустила Наташу, взяла кочергу і заходилася з дещо перебільшеним завзяттям копирсати нею у дровах, які встигли вигоріти до порожніх оболонок і обвалилися, а зараз спалахнули наостанок купкою іскор; тепло у каміні швидко пішло на спад.

— Мабуть, у нас обох вселився біс руйнації, імпульсивне бажання заштрикати кочергою вогонь. І він лише прискорив кінець. Але красивий кінець, як ти вважаєш, Рейне?

Вочевидь, його не цікавило те, що трапляється зі згасаючим вогнем, коли його поворушити кочергою, бо він спитав:

— Кажеш, наприкінці тижня? Бачу, ти не гаєш часу.

— А який сенс затягувати розв’язку?

— А як же твоя кар’єра?

— Мені моя кар’єра остогидла. Ба більше — після того, як я зіграла леді Макбет, до чого вищого мені залишилося прагнути?

— О, Джастино, стань дорослою врешті-решт! Коли я чую від тебе такі інфантильні бздури, мені хочеться надавати тобі лозинкою по сраці! Чому б не сказати, що в театрі тобі стало нецікаво і що тебе замучила ностальгія?

— Гаразд, гаразд! Нехай буде по-твоєму, чорт забирай! То було моє звичне зухвальство. Яка я була, така й залишилася. Вибачте великодушно за образу! — Вона скочила на ноги. — Де, в біса, мої туфлі? І куди поділося моє пальто?

З’явився Фріц з обома предметами одягу в руках — і відвіз її додому. Рейн вибачився і не став її проводжати, пославшись на невідкладні справи, але коли Джастина поїхала, він знову розпалив вогонь, сів біля каміна, взявши на коліна Наташу, і вигляд у нього був який завгодно, тільки не заклопотаний невідкладними справами.

— Ну ось, — сказала Меґі своїй матері. — сподіваюся, що ми вчинили правильно.

Фі підсліпувато примружилася на неї й кивнула.

— Так, так. Я в цьому анітрохи не сумніваюся. Біда з Джастиною полягає в тому, що сама вона нездатна наважитися на такий важливий крок, тому ми не маємо вибору. І мусимо зробити цей крок замість неї.

— Мені не подобається роль всемогутнього Господа Бога. Я впевнена, що знаю, що насправді потрібно Джастині, та навіть коли я ткну її у це носом, вона відвернеться й стане ухилятися.