Даніела Стіл - Диво

Опівдні Квінн залишив док, виписавши солідний чек, а потім зателефонував капітанові «Вікторі», щоб розповісти новини й подякувати йому.

— Дуже добре, сер, — захоплено відповів йому капітан, — швидше б мені побачити його!

Після цієї розмови він подумував, чи не написати листа Квіннові, щоб прозондувати можливість улаштуватись на роботу до нього, але вирішив не робити цього завчасно. Однак Квінн і сам почав думати про це.

Тепер у його голові виникли мільйони деталей та безліч планів. Коли він від’їздив, то помахав рукою Хаккеру. Той був так само задоволений справою, як і сам Квінн, навіть іще більше. Зазвичай великий корабель такого масштабу продати не так і легко, як це сталось у випадку з Квінном Томпсоном. Він ні хвилини не вагався, коли їхав назад до аеропорту, щоб устигнути на свій рейс, бо знав, що тепер у нього є новий дім і нова пристрасть. Єдине, чого він хотів зараз, це добре продати свій будинок у Сан-Франциско і владнати всі свої справи. Перед продажем він мав зробити кілька речей. Але його голова була заповнена тим, що стосувалось вітрильника. Квінн знав, що тепер у нього до кінця його днів буде зовсім нове життя. І завдяки цьому його повернення до порожнього будинку не було таким тяжким — принаймні він так вважав.

Багато років тому в нього був невеличкий вітрильник, і він заохочував обох своїх дітей учитись ходити під вітрилами. Алекс ненавиділа той вітрильник так само, як і її мати, а після загибелі Дуга через нещасний випадок на воді в літньому таборі в штаті Мен, Джейн врешті-решт умовила чоловіка продати той корабель. У нього все одно ніколи не було часу плавати на ньому, і він погодився з нею. Упродовж понад двадцяти років він іноді приймав запрошення поплавати на чужих яхтах, ніколи не беручи з собою Джейн, бо вона не любила морських подорожей. І ось раптом для нього відкрився цілий новий світ. Це, здається, був ідеальний сценарій для останнього розділу його життя, саме той спосіб, у якій він хотів би провести свої останні дні: плаваючи навколо світу на вітрильнику, про який він і не мріяв. Сідаючи на літак до Лондона, він посміхався сам собі і цілу ніч у готелі робив нотатки про корабель. Перспектива мати вітрильник змінила і його душевний настрій, і сам сенс його існування.

Коли наступного дня Квінн сів на літак до Сан-Франциско в Хітроу, він збагнув, що скоро це місто більше не буде його домівкою. Все, що там залишилось, було спогадами про Джейн і про ті роки, коли вони прожили разом, і все це він міг узяти з собою. Він мав у своїй ручній валізі її безцінні щоденники, і невдовзі після злету він дістав один з її віршів, щоб перечитати. Він читав знов і знов, як робив це й раніше, а потім випрямився й почав дивитись у вікно. Навіть не почув, як стюардеса запитала його, що він бажав би випити. Квінн загубився у своїх думках, поки вона нарешті не привернула його увагу, трохи підвищивши голос. Він відмовився від шампанського, а замовив «Криваву Мері», яку вона подала йому, перш ніж запропонувати щось інше. На щастя, місце поряд із ним було вільне, від чого він відчув полегшення, бо дуже не любив розмовляти з супутниками в літаках. Стюардеса спитала про нього в помічника, коли повернулась до господарського приміщення, зазначивши, ніби той пасажир виглядає як дуже поважна особа. Але коли помічник пішов мимохідь подивитись на нього, то сказав, що не впізнає його й погодився, що чоловік гарний, але не виглядає дуже привітним. Власне, так воно й було насправді.

Певне, ще один бізнесмен, який утомився після тижня переговорів у Лондоні. Він і правда бував саме таким, і це було зовсім недавно. Але зараз це зовсім не так. Наразі це чоловік, який є власником надзвичайного вітрильника. Хто б не глянув на нього, не сказав би так про нього, але головне — він сам знає, хто він. Коли він вертався до Сан-Франциско, його вітрильник був єдиною річчю, яку він справді мав. Його дружина померла, дочка ненавиділа його або вважала, що ненавидить, його син помер багато років тому. Він був сам у світі, де ніхто його не любив, де ніхто не дбав про нього. І за кілька годин Квінн увійде до порожнього будинку, де жив із жінкою, котру, як він гадав, добре знав, а насправді не знав її зовсім. Жінка, яка любила його більше, ніж він на те заслуговував, до якої він відчував і вдячність, і провину. Фактично він усвідомлював, як негідно поводився, відтак знову перечитував її вірші, а потім поклав їх назад до ручної валізи. Заплющив очі і став думати про неї, намагаючись пригадати кожну рису її обличчя, її голос, звук її сміху. Він дуже боявся, що настане час — і ці спогади залишать його, але він знав, що цього не станеться, поки з ним її щоденники. То був її останній дотик, ключ до таємниці, якої він ніколи не розумів, якої й не намагався розкрити. Її вірші та щоденники, його жалі та кохання до неї були єдиним, що лишилось у нього в житті.