— Та нехай уже, мені байдуже, — пробурмотів Біллі.
Я підвівся з-за столу, на ходу знімаючи футболку. Сподіваюсь, що Лі вже дісталась додому.
— Не затримуйся пізно, — гукнув мені навздогін Біллі, коли я штовхнув двері й вибіг надвір.
Я біг у напрямку лісу, а мій одяг розсипався за мною, мов слід із хлібних крихт, наче я хотів знайти дорогу назад. Тепер мені було так просто змінювати свою подобу! Мені навіть не потрібно було про це замислюватись. Моє тіло знало про мої бажання наперед і робило те, чого я волів, перш ніж я просив його про це.
Нарешті я мав чотири лапи і майже летів.
Дерева, що проносились повз мене, злились в один суцільний потік. М’язи працювали легко, в своєму звичайному ритмі. Я без утоми міг бігти в такому темпі цілісінькі дні. Можливо, цього разу я не зупинюсь ніколи.
Але я був не сам.
Мені так шкода , — прошепотів Ембрі в моїй голові.
Я міг бачити його очима. Він був далеко, десь на півночі, але вже біг назад із метою приєднатися до мене. Я загарчав і прискорив біг.
Почекай нас , — подумав дещо незадоволено Квіл. Він був ближче, щойно вибіг із селища.
Дайте мені спокій , — огризнувся я.
У своїй голові я відчував, як вони хвилюються за мене, але намагався заглушити це свистом вітру у вухах. Ось що я ненавидів більш за все — бачити себе їхніми очима, тим гірше, що сьогодні всі очі були сповнені жалощів до мене. Хлопці відчували мою ненависть, але продовжували бігти слідом.
В моїй голові пролунав новий голос.
Дозвольте йому піти , — думки Сема були м’якими, але все одно це був наказ.
Ембрі та Квіл почали уповільнювати ходу.
Якби ж тільки я перестав чути і бачити те, що бачили вони!
В моїй голові було стільки всього, але єдиний спосіб залишитися самому — знову перетворитись на людину, але як людина я не міг терпіти того страшного болю.
Перевертайтесь назад , — керував Сем. — Ембрі, я підхоплю тебе .
Їхні голоси один по одному стихли, і в моїй свідомості настала тиша.
Залишився лише Сем.
Дякую , — подумав я.
Повертайся додому, коли зможеш , — слова були ледь чутними, вони танули в моїй голові, Сем перевертався.
І я залишився сам.
Так було набагато краще. Тепер я чув слабке шарудіння опалого листя під кігтями, шурхіт совиних крил над головою, шум океану — далеко-далеко на заході — і плескіт прибою на узбережжі. Тільки це — і більше нічого. Залишаючи по собі милю по милі, я не відчував нічого, окрім швидкості й гармонійно налагодженої роботи сухожилок та кісток і напруження м’язів.
Якби в моїй голові назавжди могла зостатись така тиша, я б ніколи не перевертався назад на людину. І я був би не першим, хто віддав перевагу тому, щоб залишитись у вовчій шкурі. А може, якщо я втечу досить далеко, мені більше ніколи не доведеться чути когось знову…
Я набрав швидкість, дозволяючи Джейкобу Блеку зникнути разом зі мною.
Це було б великим недбальством із мого боку, якби я не подякувала чималій кількості людей, які допомогли мені пережити народження ще одного роману.
Мої батьки заколисували-заспокоювали мене — не уявляю, як хтось здатен писати без татової доброї поради та маминого плеча, щоб виплакатися.
Мій чоловік та сини настраждалися найбільше — будь-хто інший давним-давно здав би мене до божевільні. Хлопці, дякую за те, що й досі терпите мене.
Моя Елізабет — Елізабет Юлберг, винятковий пропагандист — допомогла мені зберегти голову на плечах у найкращі та найгірші моменти. Небагато людей мають щастя співпрацювати так тісно зі своїм НДН (найкращим другом назавжди), і я довічно буду вдячна за цілісність характеру цих залюблених у сир дівчат середнього заходу.
Джоді Рімер і далі спрямовує мій кар’єрний ріст із притаманним їй талантом і витонченістю. Дуже приємно знати, що я — в таких надійних руках.
А ще чудово знати, що мої рукописи опиняються у перевірених руках. Дякую Ребецці Дейвіс за те, що вловила суть моєї книжки, коли вона ще тільки була в моїй голові, і допомогла знайти найкращі засоби, щоб перенести її на папір. Дякую Меґан Тинглі, по-перше, за непохитну віру в мою роботу, а по-друге, за шліфування її, аж доки вона не засяяла.
Всі працівники з «Lіttle, Brown amp; Company» поставилися з неймовірною дбайливістю до моїх творінь. Можу запевнити, яка важка це праця, сповнена любові, і я ціную її більше, ніж ви собі уявляєте. Дякую Крісу Мерфі, Шону Фостеру, Ендрю Сміту, Стефані Ворос, Ґейл Дообінін, Тайні МакІнтаєр, Еймес О’Нейл, а також безлічі інших людей, завдяки яким «Сутінкова сага» досягла успіху.
Читать дальше