Стефені Маєр - Затемнення

— Коли? — спитала я знову.

— Розумієш, у Перейн Брюєра потрібно записуватись у чергу, — відповіла вона, захищаючись. — Шедеври з тканини не виникають за одну ніч. Якби я не подбала про це заздалегідь, тобі б довелося вдягнути якусь гидоту!

Схоже, що конкретної відповіді я не отримаю.

— У Пер… кого?

— Він не дуже відомий дизайнер, Белло, тож не треба галасувати. Він пообіцяв допомогти, тим паче він саме спеціалізується на тому, що нам потрібно.

— А я і не збиралась галасувати.

— Справді? — вона підозріло подивилась на моє спокійне обличчя.

Коли ми увійшли, вона обернулась до Едварда і промовила:

— Ти — геть.

— Чому? — поцікавилась я.

— Белло, — простогнала Аліса. — Ти ж знаєш правила. Нареченому не дозволено бачити сукню до дня весілля.

Я ще раз глибоко вдихнула.

— Для мене це не має жодного значення. І ти ж сама чудово знаєш, що він її вже бачив — у тебе в голові. Але якщо ти хочеш, щоб усе було за правилами…

Вона виштовхала Едварда за двері. Але він на Алісу навіть не глянув, його очі були сфокусовані на мені, в них була тривога, він боявся залишати мене саму.

Я кивнула, сподіваючись, що вираз мого обличчя достатньо спокійний, аби переконати його в тому, що з Алісою я не пропаду.

Аліса зачинила двері просто перед його носом.

— Ось і добре! — пробурмотіла вона. — Ходімо.

Вона схопила мене за зап’ясток і потягла до гардеробної, що була більшою за всю мою кімнату. Вона провела мене в дальній куток, де окремо від решти одягу висів довгий білий чохол.

Вона розстібнула блискавку одним швидким рухом, а потім обережно зняла чохол із вішака. Потім зробила крок назад, підтримуючи сукню ззаду, зовсім як продавець у дорогій крамниці.

— Ну як? — спитала вона, затамовуючи подих.

Я довго оцінювально дивилась на сукню, трохи граючи на нервах Аліси. На її обличчі з’явилось занепокоєння.

— Ах! — промовила я, посміхаючись і дозволяючи їй розслабитись. — Бачу, бачу.

— Ну, що ти думаєш? — вимагала вона відповіді.

А в мене перед очима постало видіння Енн із Зелених Дахів.

— Звісно ж, вона чудова. Без питань. Ти просто геній.

Вона вишкірилась.

— Я знаю.

— Фасон тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року? — припустила я.

— Щось схоже на те, — стверджувально кивнула вона. — Дещо зроблено за моїми ескізами, наприклад, шлейф та вуаль… — пояснювала Аліса, торкаючись білого атлáсу. — Мереживо вінтажне. Тобі подобається?

— Сукня дуже гарна. Йому сподобається.

— Але вона повинна подобатись тобі, хіба не так? — наполягала вона.

— Мені також вона подобається, Алісо. Це саме те, що мені потрібно. Я впевнена, що ти організуєш чудове весілля… якщо триматимеш себе в руках.

Вона засяяла.

— А можна побачити твою сукню? — спитала я.

Вона заморгала, а задоволений вираз її обличчя побляк.

— Ти хіба не замовила одразу і сукню для дружки нареченої? Я не хотіла б, щоб на моєму весіллі ти була вдягнута в якусь гидоту, — і я здригнулась від удаваного жаху.

Вона кинулась обнімати мене.

— Дякую, Белло!

— Як ти могла цього не передбачити? — піддражнила я її, цілуючи в коротко стрижене волосся. — І яка з тебе після цього ясновидиця!

Аліса пританцьовуючи відійшла від мене, її обличчя осяялось новим спалахом ентузіазму.

— Мені потрібно ще стільки всього зробити! Іди, прогуляйся з Едвардом. А мені час братися до роботи.

Вона стрімко вибігла з кімнати, волаючи: «Есме!» — і десь зникла.

А я рушила сходами вниз. Едвард чекав на мене в холі, спершись на стіну, обшиту деревом.

— Це було дуже-дуже мило з твого боку, — сказав він.

— Схоже, що вона щаслива, — погодилась я.

Він торкнувся мого обличчя, його очі стали темними, він довго й пильно дивився на мене, адже минуло чимало часу потому, як ми розлучились.

— Давай утечемо, — запропонував він. — Ходімо на нашу галявину.

Це прозвучало дуже заманливо.

— Гадаю, мені більше не потрібно ховатися, правда?

— Так. Усі небезпеки вже позаду.

Едвард був таким тихим і задумливим, поки біг! Вітер обдував моє обличчя — тепер, коли буря минулася, він помітно потеплішав. Хмаринки на небі звично затуляли сонце, все було як завжди.

Сьогодні наша галявина була мирним і щасливим місцем. Де-не-де вона була вкрита літніми ромашками, які вирізнялись біло-жовтими плямами на зеленій траві. Я вляглась просто на траву, не звертаючи уваги на злегка вологу землю, і почала пильно вдивлятись у небо в пошуках дивовижних картин, що створюють хмаринки. Але небо було чисте і майже безхмарне. Жодних картинок, лише м’яка сіра ковдра.