Терри Пратчетт - Морт

Ізабелл зробила реверанс. Морт вклонився. Келі щасливо їм всміхнулася. Вони не могли не помітити, що під чиїмсь таємничим впливом вона почала вбиратися у щось, що хоч трохи пасувало до її фігури, і припинила робити зачіски, які скидалися одночасно на хвостик ананаса і хмару солодкої вати.

Келі цьомнула Ізабелл у щічку, а тоді відступила й оглянула Морта з голови до ніг.

— Як там Сто Геліт?

— Добре, добре, — відповів Морт. — Доведеться з підвалами щось робити. Ваш покійний дядечко мав трохи незвичні е-е-е-е вподобання, і…

— Вона про тебе питає, — прошепотіла Ізабелл. — Ти тепер Стогелітський, це твоє офіційне ім’я.

— «Морт» мені подобалося більше, — сказав Морт.

— І такий цікавий герб, — зазначила королева. — Перехрещені коси й клепсидра на скорботному тлі. Королівські геральдисти всі голови зламали.

— Я не проти бути герцогом насправді, — виправдався Морт. — А от бути чоловіком герцогині дуже незвично.

— Звикнете.

— Сподіваюсь, ні.

— От і добре. А тепер, Ізабелл, — сказала Келі, напруживши щелепу, — якщо ви маєте намір бувати при дворі, то є люди, яким вас обов’язково слід представити…

Ізабелл глянула на Морта повними відчаю очима, перш ніж її поглинув натовп, і вона зникла з поля зору.

Морт потер шию під коміром, роззирнувся й швиденько пішов у темний куток в дальньому кінці трапезної, де можна було хвилинку побути на самоті.

За його спиною Церемоніймейстер відкашлявся. Очі його зробилися скляними, погляд розфокусованим.

— Викрадач Душ, — промовив він тоном людини, чиї вуха не відають, що говорить рот, — Той, Через Кого Занепадають Імперії, Осушувач Океанів, Відбирач Років, Остання Інстанція, Той, Хто Збирає Врожай Людський…

— ГОДІ, ГОДІ, Я ТАК ЗАЙДУ.

Морт завмер, не донісши холодну індичу ніжку до рота. Не озирався. Це було зайве. Цей голос, який радше відчувався, аніж чувся, неможливо було сплутати ні з чиїм. Те, як світло в приміщенні тьмянішало з появою цього пана, — теж було цілком особливим явищем. Розмови й музика потроху затихали, доки не вщухли зовсім.

— Ми й не сподівалися, що ви прийдете, — звернувся він до папороті в горщику.

— НА ВЕСІЛЛЯ ВЛАСНОЇ ДОНЬКИ? ХАЙ ТАМ ЯК, А МЕНЕ ОЦЕ ВПЕРШЕ КУДИСЬ ЗАПРОСИЛИ. ЩЕ Й ЗАПРОШЕННЯ ІЗ ЗОЛОТИМ ОБРІЗОМ, І ПРОХАННЯМ ПОВІДОМИТИ, І ТАКИМ ІНШИМ.

— Так, але вас не було на церемонії…

— МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, ЩО ЦЕ БУДЕ ТРОХИ НЕДОРЕЧНО.

— А, ну, так, можливо…

— ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я ВВАЖАВ, ЩО ТИ З ПРИНЦЕСОЮ ПОБЕРЕШСЯ.

Морт зашарівся.

— Ми з нею про це говорили. Та дійшли висновку, що не варто аж так захоплюватися, коли випадково принцесу врятував.

— МУДРЕ РІШЕННЯ. ЗАБАГАТО ЮНИХ ПАНН КИДАЄТЬСЯ В ОБІЙМИ ПЕРШОМУ-ЛІПШОМУ ЮНАКОВІ, ЯКИЙ РОЗБУДИВ ЇХ ПІСЛЯ СТОЛІТНЬОГО СНУ, СКАЖІМО.

— Ну і ми ще подумали, що так чи інак, оскільки ми з Ізабелл так близько знайомі, то…

— ТАК, ТАК, ВІРЮ. ЧУДОВЕ РІШЕННЯ. ОДНАК Я ВИРІШИВ БІЛЬШЕ НЕ ЦІКАВИТИСЯ ЛЮДСЬКИМИ СПРАВАМИ.

— Невже?

— ХІБА ТІЛЬКИ ОФІЦІЙНО, КОЛИ ВИКОНУЮ ОБОВ’ЯЗОК. ЦЕ РОБИТЬ МОЄ СТАВЛЕННЯ ДО РОБОТИ УПЕРЕДЖЕНИМ.

Кістлява рука з’явилася в полі Мортового бокового зору і вправно підчепила шпажкою фаршироване яйце. Морт різко розвернувся.

— Що тоді сталося? — запитав він. — Я мушу знати! Ми були в Довгій кімнаті, і от уже за хвилину ми в полі за містом, і ми справжні! Я про те, що дійсність нас чомусь прийняла! Як це сталося?

— Я ПОГОВОРИВ ІЗ БОГАМИ.

Смерть сказав це так, ніби почувався незручно.

— Он як. Невже справді поговорили?

Смерть намагався не зустрічатися з ним поглядом.

— ТАК.

— Вони, мабуть, страшенно тішилися.

— БОГИ СПРАВЕДЛИВІ. А ЩЕ ВОНИ СЕНТИМЕНТАЛЬНІ. Я ЦІЄЇ НАВИЧКИ ТАК І НЕ ЗАСВОЇВ.

АЛЕ ТИ ЩЕ НЕ ВІЛЬНИЙ ВІД ОБОВ’ЯЗКІВ. ТИ МУСИШ ПРОСТЕЖИТИ, ЩОБИ ІСТОРІЯ СКЛАДАЛАСЯ ЯК НАЛЕЖИТЬ.

— Знаю, — сказав Морт. — Об’єднати королівства і таке інше.

— МОЖЛИВО, ТИ НАВІТЬ ПОШКОДУЄШ, ЩО НЕ ЛИШИВСЯ У МЕНЕ НА СЛУЖБІ.

— Я справді багато чого там навчився, — визнав Морт. Він мимохіть підніс руку до щоки і намацав чотири тонкі білі рубці. — Але я не певен, що маю талант до такого фаху. Слухайте, мені справді прикро…

— У МЕНЕ ДЛЯ ВАС ПОДАРУНОК.

Смерть поставив на стіл тарілку з закусками й запустив руку кудись у таємничі глибини свого плаща. Коли рука показалася знову, між вказівним і великим пальцями вона тримала невеличку кульку.

Кулька була три дюйми в поперечині. Можливо, це була найбільша в світі перлина, от тільки на поверхні її танцювали невловні срібні образи. Здавалося, вони от‑от набудуть впізнаваної форми, та чомусь щоразу вони примудрялися цього остаточного оформлення уникнути.