Терри Пратчетт - Морт

— ПОЧИНАЙ, Я УВАЖНО СЛУХАЮ.

А тоді підвівся. Здавалося, його зріст більшав, а світла в кімнаті ставало менше.

— І МОЖЕШ НЕ ПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ, — додав він.

Келі сховала голову в мантію на широких Гострорізових грудях.

— Я ПОВЕРНУВСЯ . І Я ЛЮТУЮ .

— Пане, я, — почав Морт.

— МОВЧАТИ, — наказав йому Смерть і поманив Келі вапняно-білим вказівним пальцем. Вона повернулася до нього обличчям, її тіло не наважувалося опиратися.

Смерть простягнув руку й торкнувся її підборіддя. Морт потягнувся до меча.

— І ЦЕ ОБЛИЧЧЯ ТІЄЇ, ХТО ПУСТИВ У МОРЕ ТИСЯЧІ СУДЕН І СПАЛИВ БЕЗВЕРХІ ВЕЖІ ПСЕВДОПОЛІСА? — поцікавився Смерть. Келі, ніби загіпнотизована, дивилася на червоні жарини далеко-далеко в глибинах чорних очиць.

— Ем, даруйте, — озвався Гостроріз, знявши капелюха й шанобливо тримаючи його біля грудей.

— ЩО ТАМ? — відволікся Смерть.

— Не тієї, пане. Скоріш за все ви маєте на увазі когось іншого.

— ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?

— Гостроріз, пане. Я чарівник, пане.

— Я ЧАРІВНИК, ПАНЕ, — передражнив його Смерть. — МОВЧИ, ЧАРІВНИЧЕ.

— Так, пане. — Гостроріз відступив.

Тепер Смерть дивився на Ізабелл.

— ДОНЬКО МОЯ, ПОЯСНИ СВОЮ ПОВЕДІНКУ. НАЩО ТИ ДОПОМАГАЛА ЦЬОМУ ДУРНЕВІ?

Ізабелл нервово зобразила кніксен.

— Батьку, я… Я його люблю. Здається.

— Правда? — Морт був вражений. — Ти ніколи не казала.

— Весь час було не до того, — сказала Ізабелл. — Батьку, він не хотів…

— МОВЧИ.

Ізабелл опустила очі.

— Так, батьку.

Смерть викрокував з-за столу й підійшов до Морта. Довго дивився на нього.

А тоді в один блискавичний рух Смертина рука дала Мортові такого ляпаса, що той не встояв і впав.

— Я ЗАПРОСИВ ТЕБЕ У СВІЙ ДІМ. Я ВЧИВ ТЕБЕ, ГОДУВАВ, ВДЯГАВ, ДАВАВ ТОБІ МОЖЛИВОСТІ, ПРО ЯКІ Й МРІЯТИ ГОДІ, І ОН ЯК ТИ МЕНІ ВІДПЛАТИВ. ЗВАБИВ МОЮ ДОНЬКУ, ЗНЕХТУВАВ ОБОВ’ЯЗКОМ, СПОТВОРИВ ДІЙСНІСТЬ ТАК, ЩО ВОНА ЩЕ СТО РОКІВ ЗАГОЮВАТИМЕТЬСЯ. ТВОЇ НЕВЧАСНІ ЗАБАГАНКИ ЗАНАПАСТИЛИ ТВОЇХ ТОВАРИШІВ, І ВОНИ ПРИРЕЧЕНІ. БОГИ ВИМАГАТИМУТЬ ВІДПЛАТИ.

КОРОТШЕ КАЖУЧИ, НЕ НАЙКРАЩИЙ ПОЧАТОК КАР’ЄРИ, ХЛОПЧЕ.

Морт спромігся набути сидячого положення, тримаючись за щоку. Вона горіла холодним полум’ям, мов крига комети.

— Морт, — промовив він.

— ВОНО ГОВОРИТЬ! І ЩО Ж ВОНО НАМ СКАЖЕ?

— Можете відпустити їх, — сказав Морт. — Їх просто затягнуло в цю історію, вони ні в чому не винні. Ви ж можете все зробити так, щоби…

— ЧОМУ Я МАЮ ЦИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ? ВОНИ ТЕПЕР МОЇ.

— Я за них битимусь.

— ЯК БЛАГОРОДНО. СМЕРТНІ ВЕСЬ ЧАС Б’ЮТЬСЯ ЗІ МНОЮ. МОЖЕШ ІТИ.

Морт підвівся. Він пригадав, як це, бути Смертю. Упіймав те відчуття, дав йому виринути на поверхню…

— НІ, — сказав Морт.

— ОН ЯК. КИДАЄШ МЕНІ ВИКЛИК ЯК РІВНИЙ РІВНОМУ?

Морт ковтнув. Але тепер принаймні усе було ясно. Коли ступаєш у прірву, життя іде в цілком визначеному напрямку.

— Якщо це потрібно, — сказав він. — І якщо я переможу…

— ЯКЩО ПЕРЕМОЖЕШ, ТО ВІЛЬНИЙ ЧИНИТИ ЯК ТОБІ ЗАМАНЕТЬСЯ, — сказав Смерть. — ХОДИ ЗА МНОЮ.

Він урочисто прокрокував повз Морта в коридор.

Решта четверо дивилися на Морта.

— Ти впевнений у тому, що робиш? — запитав Гостроріз.

— Ні.

— Ти не зможеш перемогти господаря, — сказав Альберт. І зітхнув. — Повір мені на слово.

— Що буде, якщо ти програєш? — запитала Келі.

— Я не програю, — сказав Морт. — В тому-то й річ.

— Батько хоче, щоби Морт переміг, — гірко сказала Ізабелл.

— Тобто він дозволить Мортові перемогти себе? — перепитав Гостроріз.

— Ох, ні. Він не дозволить . Просто він цього хотітиме.

Морт кивнув. Коли вони йшли за темною Смертиною постаттю, він розмірковував про нескінченне майбутнє і про службу заради таємничої мети, яку Творець задумав, а ще про життя поза Часом. Він розумів, чому Смерть хоче кинути роботу. Смерть казав, що скелетом бути необов’язково, та це, мабуть, і не важитиме. Чи вічність відчуватиметься як величезна кількість часу? Чи всі життя — з особистої точки зору власників — насправді тривають однаково?

«Здоров, — почувся внутрішній голос. — Пригадуєш мене? Це я тебе в це вплутав».

— Дякую, — жовчно відповів Морт уголос, і всі на нього виразно глянули.

«Ти можеш виплутатися, — вів своє голос. — В тебе є величезна перевага. Ти був ним, а от він тобою ніколи не бував».

Смерть дійшов до кінця коридору й відчинив двері в Довгу кімнату. Свічки слухняно спалахнули, щойно він увійшов.

— АЛЬБЕРТЕ.

— Так, пане?