Терри Пратчетт - Морт

— Ми ж можемо чимось допомогти, хіба ні? — запитала Келі.

— Морт програє і так, і так, — похитала головою Ізабелл. Гостроріз витрусив із широкого рукава мантії срібний свічник і багатозначно перекинув його з руки в руку.

Смерть загрозливо зважував косу в руках і випадково зачепив плечем клепсидру…

…у Фест Пеларґіку головний придворний кат послизнувся і впав у власноруч вириту яму з негашеним вапном…

…Смерть замахнувся, та Мортові пощастило відскочити. Але везіння це було скороминущим. Він відчував, як печуть усі м’язи, як втома солодкою отрутою розслабляє мозок. Смерть таких слабких сторін не мав.

І Мортову втому помітив.

— ЗДАВАЙСЯ, І Я ТЕБЕ, МОЖЛИВО, ПОМИЛУЮ.

На доказ Смерть наніс горизонтальний рубальний удар, який Морт неоковирно відбив клинком. Лезо коси смикнулося вгору й розтрощило клепсидру на порох…

…герцог Стогелітський вхопився за серце, відчув крижаний укол, беззвучно зойкнув і впав з коня…

Морт відступав, доки не відчув потилицею кам’яний холод опори. Смертина клепсидра з лячно порожніми посудинами була за кілька дюймів від його голови.

Смерть не зважав на Морта. Він задумано дивився під ноги і відгрібав із проходу рештки герцогового життя.

Морт закричав і замахнувся вгору. Присутні підтримали його радісними вигуками, бо вже давно чекали від нього цього ходу. Навіть Альберт плескав у зморшкуваті долоні.

Та замість дзенькоту скла, на який розраховував Морт, не почулося… нічого.

Він розвернувся й спробував удруге. Лезо пройшло крізь клепсидру, не розбивши її.

Зміна у щільності повітря підказала йому занести меч над головою і вдарити в ту саму мить, коли Смерть підступно наносив удар згори. Морт наніс слабкий і повільний удар у відповідь, та Смерть відскочив назад.

— ЦЕ КІНЕЦЬ, ХЛОПЧЕ.

— Морте, — виправив Морт. І підвів погляд.

— Морте, — повторив він і, замахнувшись знизу, перерубав держало коси навпіл. Гнів закипав у нього всередині. Якщо він зараз помре, то принаймні під справжнім своїм іменем.

— Я — Морт, старий покидьку! — заверещав він і, оточений візерунком синього світла, що не встигало за мечем у складній комбінації ударів, кинувся до усміхненого черепа. Смерть сміючись позадкував, осів під градом лютих ударів, що розсікали держало коси знову й знов.

Морт кружляв навколо нього, колючи й рубаючи, та невиразно усвідомлював, навіть крізь червоний туман люті, що Смерть відповідає на кожен його рух, тримаючи осиротіле лезо коси, мов меч. В його захисті не було дірок, а на самому гніві він довго не протримається. Я ніколи не здолаю його, думав він. Єдине, що можна зробити, це затримувати його стільки, скільки стане сил. І бути переможеним, мабуть, краще, ніж перемогти. Кому потрібна та вічність?

Крізь завісу втоми він бачив, як Смерть випростує кістки й заносить лезо у грайливому круговому ударі — повільному, ніби рухається крізь патоку.

— Батьку! — скрикнула Ізабелл.

Смерть повернув голову.

Може, Мортів розум і змирився з майбутнім, що чекало попереду, та тіло — певно, відчуваючи, що саме воно втратить у цій грі найбільше, — протестувало. Воно піднесло руку, що тримала меч, у невпинному ударі, який вибив лезо зі Смертиної руки й пришпилив його до найближчої опори.

Несподівано для себе Морт усвідомив, що запала тиша. Він більше не чув настирливого ледь чутного шелесту, що допікав йому останні десять хвилин. Він зиркнув убік.

У його клепсидрі висипалися вниз останні дрібки піску.

— БИЙ.

Морт заніс меч над головою й подивився в двійко синіх вогників.

Опустив меч.

— Ні.

Смерть махнув ногою з такою блискавичною швидкістю, що Гостроріз зіщулився.

Морт безшумно згорнувся калачиком і відкотився. Крізь сльози болю він бачив, як Смерть іде до нього з лезом коси в одній руці й його, Мортовою клепсидрою в іншій. Він бачив, як Смерть презирливо відштовхнув Келі й Ізабелл з дороги, коли вони спробували схопити його за плащ. Бачив, як він вдарив Гостроріза під ребра, і як свічник випав із руки чарівника й подзенькотів підлогою.

Смерть стояв над ним. Вістря коси завмерло перед Мортовими очима на мить, а тоді здійнялося вгору.

— Твоя правда. Немає справедливості. Тільки ти.

Смерть завагався, а тоді опустив лезо. Глянув через плече на Ізабелл. Та трусилася від люті.

— ТОБТО?

Вона зухвало й гнівно дивилася Смерті в лице, а тоді відвела руку назад, замахнулася, вивела її вперед і вдарила з таким звуком, ніби поцілила в коробку з доміно.