Терри Пратчетт - Морт

Ізабелл сіла поряд із Мортом і взяла його за руку.

— То як, — тихо запитала вона, — час настав. З’явилися якісь підказки?

— Ні.

Стіна уже була посередині зали. Її посування сповільнювалося під опором подій всередині.

Щось тепле й вогке подмухало Мортові у вухо. Він підніс руку й погладив Хропунцеві морду.

— Мій старий добрий коню, у мене саме скінчився рафінад. Доведеться тобі повертатися додому на самоті… — сказав Морт і раптом завмер.

— Ми всі можемо повернутися додому, — сказав він.

— Не думаю, що батько це схвалить, — завважила Ізабелл, та Морт вирішив її не слухати.

— Гострорізе!

— Так?

— Ми їдемо. Поїдеш із нами? Ти існуватимеш, коли склепіння зійдеться.

— Частина мене існуватиме, так.

— Я це і мав на увазі, — сказав Морт, залазячи в сідло.

— Але та частина мене, яка не виживе, воліє їхати з вами, — поспішно доказав Гостроріз.

— Я волію лишитися і померти у власному королівстві, — сказала Келі.

— Чого ви волієте, не важить, — відповів Морт. — Я весь Диск проїхав із кінця в кінець, щоби вас врятувати, і вас буде врятовано, так і знайте.

— Але я королева! — заперечила Келі. Та непевність проступила в її погляді, і вона різко розвернулася до Гостроріза, який винувато опустив свічник. — Я чула, як ти промовляв ті слова. Я королева тепер, чи не так?

— О, так, — відповів Гостроріз миттєво, а тоді згадав, що слово чарівника має бути твердим як криця, і додав: — І цілком чиста від бліх.

— Гострорізе! — гаркнув Морт.

Чарівник кивнув, упіймав Келі за талію й закинув її на спину Хропунцеві.

Підібгавши поділ мантії, він вліз у сідло позаду Морта, а тоді нахилився й підсадив Ізабелл. Кінь заточився, ніби скаржачись на перевантаження, та Морт скерував його до виходу й погнав уперед.

Склепіння сунулося над ними, коли вони процокотіли залою, подвір’ям і зрештою поволі здійнялися в небо. Перлистий туман густішав навколо них, до нього лишалося кілька ярдів.

— Даруйте, — звернувся Гостроріз до Ізабелл і торкнувся до гостроверхого капелюха. — Вогнець Гостроріз, Чарівник першої категорії, випускник Невидної академії, колишній Королівський упізнавач і невдовзі, мабуть, страчений.

Чи ви, бува, не знаєте, куди ми прямуємо?

— У володіння мого батька, — прокричала Ізабелл проти вітру.

— А я з ним знайомий?

— Сумніваюся. Ви б такого не забули.

Хропунець відштовхнувся від парапету на палацовому мурі, напружився й продовжив набирати висоту. Гостроріз знову відхилився назад, притримуючи капелюх.

— А хто цей добродій, про якого ідеться? — прокричав він.

— Смерть, — відповіла Ізабелл.

— О, ні…

— Так.

— Он як.

Гостроріз глянув униз на далекі вершечки дахів і криво всміхнувся.

— А не простіше буде, коли я просто зараз зістрибну?

— Він дуже милий, коли ближче з ним запізнатися, — виправдалася Ізабелл.

— Правда? Гадаєте, буде така можливість?

— Тримайтеся! — попередив Морт. — Приблизно от зараз має бути…

В небі перед ними розчахнулася чорнота й проковтнула їх.

Порожня, ніби кишеня бідняка, бульбашка дійсності невпевнено поколивалася і вирішила стискатися далі.

Вхідні двері відчинилися, і з-за них визирнула Ізабелл.

— Вдома нікого немає, заходьте скоріше.

Усі решта зайшли в передпокій. Гостроріз сумлінно витер ноги.

— Тіснувато тут, — критично зауважила Келі.

— Всередині дім більший, ніж зовні, — сказав Морт, а тоді звернувся до Ізабелл. — А ти всюди подивилася?

— Я навіть Альберта не знайшла. Не пригадую, щоби колись його не бувало вдома.

Вона чемно кашлянула, пригадавши про обов’язки господині.

— Може, хтось хоче пити?

Келі не звернула на пропозицію уваги.

— Я чекала, що це буде замок. Чорний, великий, з високими темними вежами. А тут підставка під парасольки.

— В ній коса стоїть, — зауважив Гостроріз.

— Ходімо усі в кабінет і присядемо, впевнена, нам усім це буде на користь, — поспішно запропонувала Ізабелл і штовхнула двері, оббиті чорною тканиною.

Гостроріз і Келі зайшли всередину, про щось сперечаючись між собою. Ізабелл взяла Морта під руку.

— Що ми робитимемо далі? Батько розлютиться, якщо їх тут знайде.

— Я щось придумаю, — відповів Морт. — Перепишу біографії абощо. — Він втомлено всміхнувся. — Не переймайся так. Щось вигадаю.

Двері грюкнули за його спиною. Він озирнувся й побачив Альбертів вишкір.

Величезне шкіряне крісло повільно розвернулося. Смерть дивився на Морта, склавши кістляві пальці. Упевнившись, що всі достатньо нажахані, він заговорив: