Віктор Безорудько - Нейтрино залишається в серці

— Багато. Але сьогодні я переконався, що Чмихалівка може з столицею позмагатися.

— Жартуєте.

— Справді. Мені, наприклад, дуже хочеться зараз переселитися в Чмихалівку.

— Мабуть, подобається жити в Капусти?

Я розповів їй про підступні дії Капустиного дивана. Вона сміялася. Вона дуже гарно сміялася. Відкидала голову назад, і тоді мені хотілося взяти її в долоні, її чудову голову з полум’яним волоссям.

— Тут у вас, мабуть, багато солов’їв? — запитав я.

— Царство.

— Я ніколи не чув, як вони співають у лісі. Послухаємо?

— І ще є у нас така маленька пташка. Вона щебече дрібно і весело. Кожного літа вона живе на клені. Я вас познайомлю з нею.

— А вона не злякається?

Мені хотілося, щоб Інка сміялася.

Ми попрощалися тоді, як скибка місяця нависла над вербою.

Я йшов до будинку Капусти і мріяв. Я дивився на зірки і мені хотілося, щоб вони зараз зникли з неба. Щоб лишилася тільки одна — та, що світить найяскравіше. Щоб разом з її світлом злетіло у всесвіт всемогутнє нейтрино. Нехай воно пройде крізь розпечену плязму сонця, хай загартує його холодна краса Місяця, хай воно облетить усі галактики і потім, стомлене, повернеться в моє серце і там лишиться навіки.

Я потихеньку зайшов до кімнати. Капуста спав. Дуже обережно я ліг на диван. Пружини доброзичливо поставилися до мене. Вони не сердилися.

А може, їм стало шкода закоханого?

До конференц-залу я прийшов раніше за всіх. Я мав намір подумати над своїм репортажем. В ньому я напишу: зал був суворий, простий і світлий. Попереду — на невеличкому помості —стіл і крісла. Біля стіни шафа, завішена малиновими плисовими ґардинами. Стіни, стеля, підлога з водянистої пластмаси, меблі —з мореного дуба. Я напевне там напишу, скільки ці стіни чули величних промов, суворих математичних розрахунків. Скільки тут було перетворено гіпотез на стрункі теорії, а ті стрункі теорії підкреслено не менш чіткими розрахунками та формулами.

Я сів біля вікна. Думка про репортаж кудись зникла. Я спробував уявити зараз Золотого Зуба, але він чомусь не уявлявся. Тоді я зрозумів. Усе прогнала від мене Інка. А за яким таким правом вона пронизала моє серце? Навіщо вона там потрібна? Адже я прибув сюди не закохуватися, — для цього місця скрізь досить. Я прибув сюди, щоб порадувати читачів журнала розповіддю про чудових людей науки. І раптом — Інка.

Геть!

Згідно відомих мені документів, опублікованих у періодичній пресі, всяке кохання з першого погляду легковажне. Воно не відповідає сучасним морально-етичним вимогам і кодексам. Це коли кожен буде закохуватися з першого погляду, то всі люди просто перекохаються і знищать оте святе почуття. Коли його знищать, тоді геть зникне з лиця землі література та мистецтво. Тоді в кіно будуть демонструватися тільки хронікально-документальні фільми, і люди почнуть від нудьги хворіти на артеріосклерозу в двадцятирічному віці. Не можна так. На можна закохуватися з першого погляду.

Для справжнього кохання потрібно подивитися дівчині у вічі не менше як тричі. Треба, щоб об’єкт кохання був високорозвинутою істотою (знову істота), щоб він займався суспільно-корисною працею, щоб він мав певну норму клітин у мозку і любив літературу, мистецтво і бажано — камерну музику. (Об’єкт кохання не може співати романс «Черный кот»). Ще бажано, щоб об’єкт кохання перевиконував норми виробітку, жив у будинку, який бореться за звання будинку комуністичного побуту, голився чи робив зачіску в перукарні, яка бореться за звання кращої перукарні району. А що таке Інка, оця дівчина, тоненька, з сірими очима, гострими зубами і швидка, немов нейтрино? Що вона за одна, щоб з першого погляду так нахабно вдертися в моє серце і витиснути звідти все, що там назбиралося протягом мого життя?

До залу зайшло два чоловіки в суворих чорних костюмах. Обидва сиві. Обидва в окулярах. Тільки один тримав голову високо, ніби намагаючись розгледіти якусь наукову таємницю, заховану на стелі, а другий таку таємницю шукав на підлозі —він опустив свою голову так низько, що закрив підборіддям вузол галстука. Вони, чемно хитнувши головами, привіталися до мене. Я їм відповів, теж нахиливши голову. Нахаба! Ти встань та привітайся, вклонися їм. Може, то люди з світовим ім’ям! А то вони можуть подумати про мене, ніби я молодий вчений, який знищує теорію Айнштайна, або вже відкрив нову зірку на небі.

Потім до залу зайшов веселий і щасливий дідок — низенький, маленький, підтягнутий, як солдат другого року служби. В таких дідусів немає віку. Роки не лежать на їхніх спинах. У них молоде серце з старою склерозою.