Віктор Безорудько - Нейтрино залишається в серці

— Ні.

— Шкода. Вони ж справжнісінькі люди. Цікаво, а як ви гадаєте, на них треба оформляти особисту справу?

— Неодмінно!

— А як? Як, я вас питаю? Як? Я всіх про це запитую, але ніхто не може мені роз’яснити, як це зробити. Хотів уже до уряду звернутися, але покищо утримуюся. Треба такі питання вирішувати на місці.

Я хитнув головою. Мовляв, цілком поділяю таку розумну думку.

— Коли б то були машини, все вирішилося б дуже просто — завели б інвентарний номер і, будь ласка, — оформили. А то ж люди.

— Так. Складна проблема. — Я навіть потер лоба, мовляв, дивіться, завкадрами: я теж думаю над цією клятою проблемою.

— Бачите, як мені доводиться скрутно, — довірливо поглянув на мене завкадрами. — Ну, а коли я заведу особисту справу на отих напівлюдей-напівроботів, що я напишу в графі номер п’ять. У них же пашпорта немає.

— То випишіть їм пашпорти, — рішуче порадив я.

Вперше на обличчі завкадрами з’явилася усмішка. Власне, не усмішка, а якось через силу трохи скривилися тонкі губи. Він підвівся з стільця і відразу став маленьким, низеньким чоловічком. Для більшої солідности він сидів на високому стільці.

— Звуть мене Карпо Карпович Чубарик, — відрекомендувався він. — Сподіваюся, нам часто тепер доведеться зустрічатися.

— Чубарик короткими ногами ступав широко, широко. — Пробував. Розумієте? — пробував. Але пашпортний стіл категорично заперечує. Скажіть, хіба це не бюрократизм? Наші людино-роботи представлятимуть на іншій плянеті людину і раптом виявиться, що вони якісь безпашпортні літуни. Уявляєте? А коли і там їм доведеться зайти у відділ кадрів? А я глибоко переконаний, що коли там є цивілізація, то є й відділи кадрів. Інакше людство існувати не може. Ну, от зайшли вони туди, а документика немає. Що їм робити? Повертатися на Землю? Або ще: їм там доведеться влаштовуватися на постійне місцепроживання. А хто пропише безпашпортних літунів? Хто? А може, там подумають, що вони з тюряги. Навіть до готелю їх не пустять без документа. Це не дрібниця. Документ — то найголовніше, коли ви хочете знати. І на Землі, і на інших плянетах також. Без документа немає людини. Тільки документ у наш час відрізняє людину від тварини. Так?

Хто може не погодитися з цим фундаментальним відкриттям у біологічній науці? Ану, хто?

Звичайно ж, Чубарик не курить. Така людина мусить берегти своє здоров’я для суспільства. Але я наважився попросити дозволу запалити. Чубарик великодушно дозволив.

— Т-а-а-к, — багатозначно мовив я, — на все це треба зважати.

— А от Карась — ні. Карась не хоче зважати. Ви ще не були в нього? Вам важко зараз про це говорити. Що каже Карась? Карась сміється. Стою я перед ним, викладаю свої думки, а він сміється. Ніби перед ним Тарапунька та Штепсель чи сам Аркадій Райкін стоїть. Він, наприклад, запитує мене, а який рік народження ви поставите в пашпорті роботам? Я відповідаю, що це дуже просто — нинішній рік поставимо. А що напишете в графі про їхню освіту? Це теж не проблема. Можна написати, що в них освіта вища нижчої. А чи вони одружені? Смішна, правда? Звичайно, не одружені. Все можна написати. І документ від цього тільки виграє. Тут ніякого тобі окозамилювання не буде. А він сміється. Що я сказав смішного?

— Справді.

Мабуть, у мене дуже блищали очі. Чубарик, напевно, помітив, що я ледве живий, що мене скоро задушить сміх. Він махнув рукою і сказав:

— У готелі вам місця не дали? Ви у Капусти?

— У Капусти.

— За два дні у нас форум учених. Обговорюватиметься питання про виховання космонавтів. Учені приїхали. Та вони поїдуть. Тоді й переселимо вас у готель. А перепустку я вам оформлю завтра.

Я підвівся, щоб іти. Але мене жестом посадив на місце Чубарик.

— От що, молодий чоловіче. Є така думка — все, що ви напишете, покажете мені. Це буде тільки на користь справі. Так, до побачення.

Він навіть не запитав моєї згоди. Він просто наказав мені. Треба було зараз же вибухнути гнівом. Треба було сказати все, що я думав про цього чоловіка. Але я мовчав. Я мовчав, бо у мене не було ще перепустки. Я покірно схилив голову, на знак згоди, і тихо причинив чорні залізні двері. Потім у скверику я сів на лаву і довго сміявся.

Пізніше мені сталі відомі деякі епізоди з життя Чубарика. Три роки тому він працюзав завідуючим відділом торгівлі Чмихалівської райспоживспілки. Коли прийшла директива уцінювати залежалі товари, Чубарик вирішив удосконалити цей чудовий захід. Він уцінював ті товари, якими цікавився дехто з районного начальства. Таким чином дуже швидко декотрі дружини декотрих відповідальних працівників мали можливість одягатися з великим смаком, зберігаючи бюджетні нагромадження своїх чоловіків.