Віктор Безорудько - Нейтрино залишається в серці

Слідом за дідусем прийшла Інка. Вона одягнула голубу сукню. (В штанях з’являтися жінкам серед вчених мужів не можна — таку легковажність не прощають. Адже тут не танцювальний майданчик і не стадіон!) У голубій сукні вона ще дужче нагадувала нейтрино. Шкода, звичайно, що жоден вчений ще не бачив те нейтрино, але мені здається, що воно повинно бути голубим. Інка сіла поруч зі мною.

— Можна? Я не заважатиму?

— Я дуже радий, що ви прийшли.

— Чому?

— Будете моїм гідом серед цих хмарочосів науки.

— Ви дуже сподобалися батькові, Вадиме.

— А вам?

Це питання було зовсім недоречне. Навіть нахабне. Навіть безглузде. Бо як це я можу їй сподобатися? Навіть дивно було б, коли б я комусь міг подобатися. Взагалі, я вже помітив — у присутності гарних дівчат я завжди говорю дурниці.

Інка сказала:

— Зюзя-Музя просто закохався у вас.

— Це теж перемога. Знаєте, діти вміють краще, ніж дорослі, довіряти свої серця хорошим людям. Бачите, я іноді говорю мудрі речі.

— Шкода, що я не дитина.

— Інко, це вам так здається. Побудьте дитиною ще трішки.

Я ніби досягнув мети — усмішка не давала Інці зімкнути уста.

— Слухайте, Інко, давайте на «ти», — запропонував я.

— Давай.

— О’кей! Ой, Інко, хто ж ото іприйшов? Поглянь, та то ж сам Прюст!

Високий худорлявий чубатий чоловік ішов поміж рядами крісел і вклонявся в обидва боки. Здалеку мені здалося, що його довгий, загнутий донизу ніс чимсь нагадує італійську ґондолю.

— Тато казав: він виявив бажання допомогти вставити душу нашим роботам. Послали запрошення письменникам, всі відмагалися, а Прюст напросився сам.

Вірний раб Музи, відмінний вершник Пегаса, романіст, драматург, поет, кіносценарист розгублено дивився навколо себе. Він шукав місця. Вільних крісел було багато, тому Прюст так одразу не зміг зорієнтуватися. Він сів у першому ряді і поклав на коліна великого, як скриня, портфеля.

— Ти віриш, Інко, що він геній?

— Вірю.

— Я теж. Знаєш, коли генії ще живі, —їх не дуже читають і визнають. Але; коли вони помирають — тоді всім стає ясно, що вони геніяльні. Правда ж, це здорово — ми після смерти зникаємо, а генії народжуються?

Інка дивилася на мене розгублено. Вона не вірила, що я можу проголошувати такі афоризми. Та коли б я сам на себе подивився збоку, то теж дійшов би до висновку, що наукове оточення на мене дуже позитивно впливає. Людина таки є продуктом середовища.

— Глянь, Вадиме. Пітагоренко-Волоцюга прийшов.

Дебелий стариган у жованому сірому костюмі йшов, високо тримаючи велику сиву голову. Він ні до кого не вітався. Мабуть, забув. Він, напевне, був гордий і самовпевнений, оцей Пітагоренко-Волоцюга.

— А отой, у синьому костюмі. Павло Петрович Левандовський. Правда, гарний?

Як це розуміти — гарний? Мені він здається зовсім негарним. Він ніс із собою дуже багато чорного кольору — очі чорні, брови такі ж, та до того занадто широкі. Волосся, старанно прилизане за допомогою якогось мастила, теж чорне. Шкіра на обличчі смугляста. Одягнутий у занадто синій костюм. Мені чомусь стало боляче — Інка дивилась на нього із захватом. Цікаво, що їх зв’язувало? Мені навіть здалося, що з появою чорнявого чоловіка настрій у Інки змінився. Левандовський осібно, досить чемно привітався до Інки. Навіть ледь помітно усміхнувся.

Потім з великою групою науковців до залу зайшов Карась. Сірий спортивний костюм дуже пасував до його могутньої статури. Карась весело вітався до всіх. Нас з Інкою він також помітив і підморгнув нам. Карась і з ним ще чотири вчених зійшли на поміст і сіли до столу.

— Прошу уваги. Розпочнемо роботу. Дозвольте мені коротко розповісти про суть проблеми, яку ми зараз маємо обговорити. Оскільки тут присутні кілька товаришів, яким нічого не відомо про наші наукові прагнення, й серед них — письменник Микола Костянтинович Прюст, дозвольте мені розповісти все з самого початку.

Професор дуже стисло розповів про те, що два роки тому в сузір’ї Лебедя відкрито нову плянету Ікс. Надчутливі наземні космічні радіостанції прийняли з неї сиґнали. Розшифрувати їх не вдалося, але цілком ясно — посилали їх розумні створіння. Уряд підтримав клопотання вчених і є ухвала надіслати на плянету ракету. Керуватимуть ракетою роботи, бо ми ще не)маємо можливости забезпечити життя людини в польоті, який триватиме сто років.

Ні, Карась не природжений промовець. Він не вмів володіти жестами. Він навіщось недоречно махав лівою рукою. В кінці промови він сказав: