Я бачу, що його напруга поступово зникає, звільняючи місце для інших емоцій. Страх, гнів, відчай? Я до кінця не можу зрозуміти що саме він зараз відчуває.
– Добре, питайте, – здається він і зазирає мені в очі.
Він вдивляється у них настільки пильно, що, здається, впізнає у цьому чужому, затурканому погляді щось рідне. Але як би я не хотіла, щоб це було правдою, усвідомлюю, що це все тільки мариться мені.
– Коли ви востаннє бачилися із Катею?
Це перше, що спадає мені на думку. Та й узагалі – як я, молода, недосвідчена дівчина, яка не знає в області криміналу нічого більшого за коротенькі розповіді Агати Крісті, може проводити допит?
– В день її смерті, – щиро каже Вадим. – Вона збиралася пройтися весільними салонами, аби підібрати собі сукню, а я збирався на роботу…
Я намагаюся освіжити у пам’яті його слова та пригадати хоча б щось – але у голові все ще сяє дірка невідомого.
Я не можу сказати, що повністю втратила пам'ять. Я добре пригадую своїх близьких людей, своє дитинства, юнацтво, зустріч із Вадимом… Я навіть пам’ятаю про день нашого першого поцілунку та точний час, коли він зробив мені пропозицію.
Тільки останній день, котрий став для мене вирішальним я згадати не в силах.
– Вона йшла туди сама? – питаю я, силоміць вивільняючи себе зі спогадів.
– Скоріше за все, ні, – промовляє Вадим. – У неї було кілька близьких подруг, можливо, вона брала із собою одну з них. Хоча, не виключаю, що Катя могла вирішити провести свій вояж у самотності.
– Але ж обирати весільну сукню цікавіше у компанії товаришок? – питаю я, не чекаючи на відповідь. – Наскільки я знаю, вона була досить відкритою та комунікабельною дівчиною…
– Так, ви праві, – погоджується Вадим. – Але інколи вона любила гуляти на самоті. Казала, що тільки так може відпочивати та відновлювати свою енергетику.
Звісно ж, він правий. Вадим як ніхто інший знав, що я жити не можу без вільного простору і маю знаходити хоча б пів годинки, аби проводити їх наодинці із власним «Я».
Але такий радісний момент, як обрання весільної сукні здається мені не найкращим часом для усамітнення.
– Ви сварилися останнім часом? – питаю я про всяк випадок.
У моїх думках лишився тільки один позитив та радість від спілкування з цим чоловіком. Та що, як я просто забула про негаразди?
– Ні, – швидко відповідає він, але його голос звучить непереконливо. – А утім… Їй вже не буде від цього гірше. Так, ми посварилися в той день і, певно, саме тому я не можу собі це пробачити. Здається, ніби через це вона не відпускає мене…
Вадим на мить заплющую очі, а я ледь тримаю себе в руках, аби не вчепитися у його шию та переконати, що я не тримаю на нього зла.
Щоб не трапилося, я готова усе тобі пробачити.
– З якої причини була ваша сварка? – питаю я, воліючи насправді не чути відповіді.
Але я маю знати все, щоб докопатися до суті – інакше, навіщо мене знову прислали сюди?
– Просто я такий дурень… – простягає він.
Я бачу, що йому важко пояснювати свої особисті переживання жінці, якої він ніколи раніше не бачив до цього моменту.
Він розгублений. Чи зрозуміє вона його?
Але я бачу, що він не можу приховувати від право охоронниці (як він сам вважає) такі речі.
– Я натякнув їй, що ми маємо відкласти весілля, – нарешті говорить він, намагаючись при цьому зробити голос упевненим. – Мені запропонували переїхати на певний час до Стокгольму, але з єдиною умовою – я мав бути вільним від сімейних обов’язків. Звісно, їй це зіпсувало настрій. Вона не сварилася зі мною у загальноприйнятому розумінні, хоч я й бачив наскільки боляче їй усе це чути. Каті узагалі не любила з’ясування стосунків – їй було легше прийняти чужу точку зору, ніж попри все відстоювати власну. Вона вважала, що життя надто коротке, аби витрачати його на сварки.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.